МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ

сущого, до всього, іцо бігає Вулицями, нюшить по Смітниках і ночує під

Халабудами на Пустирищах.

А тут ще й — кицька!

І сидить непорушно, мовби не собака оце біжить попід штахетами, а ко-

титься вітром якийсь нещасний порожній пакет!

Найда обурився й уже хотів було гавкнути, аби хоч трохи сполохати цю

самозакохану пишноту. Як раптом із Дворика проспівало:

— Анхві-і-ісо! Обі-і-ідати! Свіжесеньке риб’яче хвіле!

Тоді Найда й побачив жінку, що викотилась із мініатюрного будиночка.

Такої круглої жінки не стрічав, відколи живе: ні до падіння в багно, коли

жив іще з Мамою та братиками, ні опісля, коли Миколка вирятував Найду, і

Найда став Миколчиним.

Тітка була така товста, що на запах Найда сприйняв її аж геть пізніше. Та й

що там сприймати: всякі домашні харчі разом із тим самим пральним

порошком.

Товстуха поставила біля стежки сяйливу мисочку, іцо пахтіла

свіжозвареною рибою.

Кицька, яку, очевидно, й звали Анхвісою, неохоче зістрибнула з паркану й

ліниво пішла до мисочки.

Найда проковтнув слину і вже був би побіг собі далі.

Та ніс іще не донюхав до кінця Анхвісиного обіду, а лапи заблагали трохи

перепочинку.

Товстуха спокійнісінько засунулась назад у будиночок. А кицька, трохи

полизькавши рибу, покинула обідати й повернулась на свої штахети.

Найда не встиг іще нічого й подумати, як його лапи зненацька відпочили і

через дірку в тих же штахетах занесли його в Товстушин дворик.

Риба — діло загайне, її поспіхом глитати не можна. Тут уже спрацювали

зуби: вони мерщій вхопили мисочку й витягли її тією ж діркою в огорожі на

Вулицю.

Анхвіса ж — хоч би тобі оком повела!

Найда вже вилизував миску, як Товстуха знов опинилася на порозі.

—

Анхві-і-ісо, ти знов на штахветах, замість обідати? — проспівала

вона.

І раптом помітила, що мисочки немає:

—

Моя кицу-у-уню! Я ж тобі рибки так і не винесла!!!

Товстуха знов попхалась у нутрощі тісного будиночка, а над Найдою де не

взявся Миколка. Голодними ніздрями втягнув апетитний дух, але вчасно

оговтався.

—

Найдо, ти здурів? — прошипів хлопець. — Мало нам з тобою

влетіло за Конструктора, тепер ще й миски цупимо! Ану віднеси, де взяв!

Віднеси то й віднеси: таку чистеньку мисочку не сором і віддати! Найда

прощально шурнув язиком по денцю й миттю відтяг посуд на місце.

Щойно виліз назад, як на порозі знов постала Товстуха. В її руках красу-

валась інша сяйлива мисочка з іще свіжішою рибкою.

—

Склероз, та й годі! — уздрівши порожню миску, вдарила вільною

рукою об скрипучий від прального порошку фартух. — То ти, Анхвісочко, вже

поїла? Моя ж ти конхветочка, моя ж мацяпочка! Оце, мабуть, виголоднилась на

тих штахветах?! На ще трошки хворельки!

Товстуха пішла назад. Кицька так само знехотя зістрибнула з паркану, так

само знічев’я обнюхала рибу й повернулася на штахети.

Найдині ж лапи так само чкурнули в дворик, зуби так само перетягли

мисочку за паркан.

Миколка вже не сварився, усміхнено чекав, що буде далі. Найда не спішив

торкатися їжі: виляв хвостом і дивився на нього.

Миколка вмить уловив Найдине мовчазне запрошення:

—

Це ти мені? А й правда, я й мульку їв, і окунів, а от хворельки...

Судячи з того, як умить спорожніла мисочка, хворелька була добренькою.

Видно, Товстусі нічого було робити, крім того, що дбати про кицьку, бо вона

вкотре опинилась на порозі.

—

На ще водички, моя мурусьочко! Після рибки питусі хочеться!

...Ой!.. Товстуха вирячилась на порожнє місце. Потім — на байдужу Анхвісу.

—

Піду і я чогось поп’ю, мабуть, нашої з тобою хвірмової валер’янки,

бо наче нерви здають! — і знову щезла в будиночку.

—

...Та що за хво-о-окуси? — зойкнула, знов угледівши порожню

мисочку. Миколка з Найдою під тином облизували пальці та лапи й аж

качалися зо сміху.

Анхвіса ж — ні мур-мур.

—

«Ні, це повний хвініш!» — перекривляв Миколка, коли вони вже

добрались до відновленої Халабуди. — «Анхвісонько моя мила, чи ти їла, чи ти

пила?»

—

Гвав! Гвав! — і собі намагався вставити слово Найда.

Так І Іайда з Миколкою ненароком натрапили на Товстуху. А ще па нону

розвагу. А ще – дістали змогу часом трохи підживитись.

БІЗНЕС

Коли Найда з Миколкою бродять Вулицями, кожен шукає свого. Миколка

бачить усе, що вгорі, Найда — все, що під ногами. Ось бананова шкірка, он —

відірваний ґудзик, там — розтовчене печиво, на щастя, навіть не дуже дрібно...

Якось вони зовсім випадково гуляли Базаром. Базар Найда з Миколкою

відвідують рідко. Бо куштувати «бомжам» продавці нічого не дають. Це

покупцям — і пелюсточку сала вріжуть. Або сиру. Або ковбаси... А в Найди й

Миколки ж купувати – нема за що.

А це зайшли.

Базар уже збирався розходитись. Пакувались ящики, вантажились

«бусики». З криками: «Обережно!», «До-о-орогу!» роз’їжджалися до

підвальних комірок останні візки. Вітер починав розгонити по торговій площі

всякі папірці, пакети й інше нецікаве сміття.

—

Ти гля, як щедро базарювальники свою виручку обмивали! —