Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

3 СТОЯНКА В ПЕРНАМБУКУ

Коли ми прибули до Ресіфі — така справжня назва порту, що його звичайно називають Пернамбуку, — та стали на рейді, мене знову пойняло таке саме почуття близького визволення, як тоді, коли ми відпливали Темзою з Лондона. Місто неначе розгорнуло переді мною свої широкі й гостинні обійми. Ми вирвалися з похмурої безлюдної пустелі, й кожна набережна, кожна вулиця, кожен дім здавалися блаженним притулком після хисткої, іржавої, просоленої залізної посудини, що в ній ми перетнули Атлантичний океан. На бакові стояв гурт моряків, і їхні обличчя та постави зраджували те саме поривання до волі. Тепер я вже знаю ціну всього того, але тоді мене охопила загальна омана. Я був такий радий, ладний навіть із капітаном пожартувати, коли б він своєю поведінкою хоч трохи заохочував до того. Я в думці пробачив механікові все від щирого серця. Дуже важко було зберігати байронічну позу навіть зовні.

Однак тому, хто став бранцем моря, не так легко розірвати його пута. Кожен із отої безлічі привітних будинків, що наче гостинно запрошують до себе прибулого мандрівника, насправді замикає перед ним свої двері на всілякі замки й засуви. А ті двері, що стоять по набережних відчинені, то пастки для його спраглої, жадібної, самотньої душі. Митниця пильно перевірить його вбоге збіжжя й нібито випустить його на волю, в широчінь нових країв, але там, за митниками й портовими урядовцями, чатує на нього ще один заслін із тих, хто хоче нажитись на його негайних потребах і примхах. Йому пропонують відверто продажне кохання, нещиру товариськість, заяложені фальшиві втіхи. А коли ціною великих зусиль волі йому пощастить продертись крізь той заслін, він тинятиметься вулицями попід вітринами крамниць, витріщаючи очі на зовсім не потрібні йому речі, серед тлуму людей, що їхні звичаї, погляди й мова зовсім чужі йому. Трамваї та омнібуси ніби закликають його сісти й поїхати в райони й околиці з чудними, не чуваними доти назвами, та, приїхавши туди, він пересвідчується, що нікому там не потрібен.

Надія вмирає тільки з життям, бо життя й надія — це те саме. І от моряк ходить містом, прагнучи влитись в оту легку й вільну течію людського життя, що плине вулицями, така природна й водночас така неприступна для нього. А коли його звільняють із судна, відчуття бездомності тільки загострюється, бо тоді він і зовсім не має вже куди податися, навіть на судно не повернешся.

Коли я надвечір побачив своїх супутників, готових зійти на берег, причепурених задля такої нагоди, я просто не повірив, що всі ми колись ізнову зійдемось на борт пароплава. І все ж ми, звісно, зійшлися. Капітан обернувся на елегантного джентльмена в м’якому капелюсі: з нагрудної кишеньки в нього несміливо визирав ріжок носовичка. Механік хизувався у світло-брунатному костюмі та строкатій краватці. Мідборо й Радж мали неймовірно буденний вигляд у темно-синіх костюмах та котелках. І до міста вони пішли пліч-о-пліч, немов близнята. Змінилися й матроси. Причепурені, вони ніби промовляли своїм виглядом: «Ось дивіться, які ми гарні! Невже ви не зрадієте таким молодцям?» І ось один по одному, окрилені надіями, ми повернулися спинами до «Золотого лева» й зійшли на берег, а старший помічник, що лишився на вахті, проводжав нас заздрісним поглядом. Пернамбуку ж, видимо, і не злякалося, й не зраділо від нашого вторгнення.

Чи пощастить хоч кому з нас продертись крізь усі лабіринти перешкод і добитися врешті до тих людських юрм?

Місто засвітило яскраві вогні, коли ми зійшли на берег, однак зовсім байдуже, без найменшої гостинності і нічогісінько не обіцяючи у відповідь на наші сподівання.

Я бачив іще й інші порти та гавані, але ота висідка в Пернамбуку й досі стримить у мене в пам’яті, як квінтесенція всіх моїх морських вражінь. Море — це частина неосяжного всесвіту, кажемо ми, і тим силкуємось прикрити його страшну відрубність від заселеної землі. Ми споряджаємо наші плавучі комори і посилаємо їх через водну пустелю, а на них мусять пливти нещасні люди, що втратили опору під ногами на суходолі.

Можливо, мої спогади забарвило в такі похмурі кольори те розчарування, що вже опанувало мене цілком; може, я перебільшую ту радість, що з нею всі ми на «Золотому леві» прагнули відокремитись від решти. Припускаю, що саме в ті дні мій песимізм загострився до краю. Та хай там як, а мені й зараз моряк іноді уявляється людиною, що весь час відчайдушно силкується пустити коріння на суходолі, прагне на берег і лишається там, поки змога, поки голод та невміння заробити собі на хліб якось інакше не поженуть його знову в море. І там він знову муситиме жити, як у тісній в’язниці, на баку чи на юті, залежно від свого рангу, в одній із тих плавучих залізних коробок, напханих крамом, що його він ніколи не споживатиме й здебільшого навіть не знає до ладу, як його споживають. Та щоразу, тільки-но він наближається до берега, в ньому оживає надія вернутись до головного річища людського життя.

Я вибрався до міста сам.