Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Зовсім незвичайний настрій, майже схожий на якусь несмілу приязнь, панував на нашому пароплаві, коли місто тануло в вечірній заграві в нас за кормою. Був гарний тихий вечір: погода й далі сприяла нам. Я спитав другого помічника, як він розважався, і він відповів, що мав чортову силу роботи на судні й зміг тільки три ночі пробути на березі. Тоді досить приязно пробубонів щось про недбальство старшого помічника та нездарність третього. А коли я показав механікові ті книжки, що їх накупив, він висловив свою зневагу до них без жодної ворожості до мене. Старший помічник погодився зі мною, що Ресіфі — залізничний вузол із великими перспективами, а третій помічник подав мені сільничку, хоч я його й не просив. Однак капітан лишився непримиренний.

І те дратувало мене.

Капітан мав звичку гучно сьорбати суп, і нараз мені спало на думку передражнити його. Всі злякано звели на мене очі; і капітан, не донісши ложки до рота, втупив у мене свій погляд, що в ньому видимо прокинулося злостиве зацікавлення.

Я повільно доїв свій суп, сьорбаючи щодалі гучніше. Потім вельми спокійно поклав ложку і став терпляче, з виразом спокійної цікавості чекати, як капітан доїдатиме свій. Але він, весь червоний на виду, доїв його зовсім тихенько. Старший помічник та механік, аби якось його виручити, завели голосну розмову, а старший помічник ще й закашлявся. Мідборо був приголомшений, проте, зустрівшись із ним очима, я помітив у його погляді не тільки жах, а й повагу до мене.

Тоді мені здавалося, що вигадка моя надзвичайно дотепна, але ввечері, вже в ліжку, мене посів сумнів. Я вже не був такий задоволений із себе.

Я дозволив собі непристойний, образливий вибрик. Мені було соромно. Я ненавидів і зневажав капітана, щоб не боятися його, а тепер от і сам спустився до його рівня. І все ж я й досі боявся його. Ні, я не гідний називатися Блетсуорсі.

5 ПЕРЕХІД ДО РІО

Я так докладно розповідаю про всі мої вражіння в тій подорожі довкола світу, бо хочу якомога виразніше висвітлити ті обставини й умови, що в них поволі розвивалася моя душевна недуга. Бо, сказати правду, вся моя повість — це, по суті, історія психічної хвороби.

Після тої першої катастрофи, що спіткала мою волю й пам’ять, я гадав, ніби то просто прикрий випадок і що я його легко видихаю. Я погодився з думкою, що досить мені вирватися з мого давнього оточення, з Оксфорда й Лондона, та почати нове життя, — і все налагодиться. Та далі на мене насунули сумніви, і в нескінченні години безсоння в голові моїй поставали вже складніші й далекосягліші здогади щодо мого нещастя.

Тяжко вплинуло на мій настрій і те, що погода після Пернамбуку почала псуватися. Я став гірше почувати себе фізично, і те також нагонило на мене прикрі думки. Сліпа стихія ніби об’єдналася з людьми, щоб підривати мою мужність і віру в себе. Невже в мене починається морська хвороба на посміх моїм ворогам? Сама та думка була нестерпна. Та марно я відганяв її. Щоб придушити зрадливу нудоту, я по-дилетантському вдавався до самонавіювання. Випереджаючи систему Куе, я одно умовляв себе: «Я не захворію на морську хворобу! Я не захворію на морську хворобу!» А за обідом того дня вирішив, що вже захворів, і вибіг із-за хитливого столу несподівано й ганебно.

Уночі шторм посилився. Каюта моя гойдалась і рипіла дедалі дужче, немовби зовсім забувши, що недавно досить успішно імітувала надійну тверду землю. Вона стрибала, металася, злітала вище й вище, та досить було змиритися з тим злетом, як вона, звівшись дибки, завмирала на мить і стрімголов летіла кудись у безодню. А то раптом лягала зовсім набік. Пароплав наче то вгвинчувався штопором у хвилі, то обертався в човник на ярмарковій гойдалці. Тоді, ніби передумавши, робився ліфтом, що раптом псувався й летів униз, провалюючись у якусь безодню шахту. Або вагончиком фунікулера, що спокійно, плавно везе своїх пасажирів у якусь запаморочливу ущелину.

Далі мені стало не тільки погано, а ще й страшно. Від жахливих поштовхів увесь пароплав аж двигтів. Спінена хвиля влітала в каюту, немов собака, що шукає свого хазяїна, кидалася з кутка в куток і, намочивши все, втікала. Все неприкріплене качалося по каюті; одна пара черевиків подалась за хвилею, та так і не вернулась. Я трохи не звихнув руки й дуже забив коліно. Карафка з водою вискочила з підставки, мов дикий кіт, розбилась об стіну, й гострі скалки шалено заметалися по каюті, шукаючи руки чи ноги, щоб уп’ястися в них. П’ять днів прожив я в такому пеклі. Спершу я не міг і думати про їжу, тоді почав потроху їсти, хоч нудота все мучила мене. Я пив гарячу каву дедалі охочіше й жадібно поглинав хліб, що приносив мені стюард Вет.