Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

— Я знаю одне місце біля Ньюгевена, так там щось будували, щоб використати силу припливу, — здобувся на слово й третій помічник.

— І, мабуть, нічого не вийшло? — спитав старший.

— Усе розламали знову, сер.

— Я так і думав. А на що вони хотіли використовувати ту силу?

— Не знаю, сер… Вони й самі того не знали, — з глибокою зневагою процідив старший помічник.

Капітан на все те не промовив ані слова. Він сидів і замислено дивився кудись просто себе. Обличчя його здавалося блідіше, суворіше й наче ще злостивіше, ніж звичайно. Білі вії прикривали його очі. Мені було цікаво: що він думає?

— Ріо, — раптом вимовив він із якоюсь надзвичайною прикрістю в голосі. — Ріо… Ніхто нічого не відповів — та й що можна було відповісти? І він не сказав більше нічого. Старший помічник глянув на нього скоса, примруживши одне око, тоді знову нахилився над своєю тарілкою.

— В Ріо ви знайдете скільки завгодно матросів. Іще кращих за наших, — сказав механік, раптом угадавши капітанові думки.

6 МАШИНА ВИХОДИТЬ ІЗ ЛАДУ

Ми прибули до Ріо, а потім Ріо випхало нас назад у море, точнісінько як і Пернамбуку. «Золотий лев», пропахлий кавою, ромом та гнилими овочами, поплив далі, назустріч своїй лихій долі.

Я відпливав із Ріо зовсім пригнічений. Там я почувався ще самотнішим і безпритульнішим, ніж у Ресіфі. Я не мав навіть рекомендацій до кого-небудь такого, як Андерсен, отож мусив оселитись один у поганенькому готелі й розважався, як умів, — цебто дуже кепсько. Мене вразило велике, гомінливе місто, тропічна рослинність, сліпуче сонце, пишнота головної вулиці — я забув, як вона називається, — немовби тамтешніх Єлисейських Полів, — і нескінченні курорти та чудові пляжі на узбережжі. Мене дуже здивувало те, що ці південноамериканці мають морські курорти, куди веселіші за наш Брайтон чи Борнмут. Був у Ріо й новий музей красних мистецтв із безліччю добрих картин сучасних художників, і я стовбичив там цілими годинами. Великою втіхою були для мене й кінотеатри, розкішні, просторі кінотеатри. То була саме золота пора кінематографії, коли можна було вільно й досхочу, без будь-якого ажіотажу, надивитись на екрані на Чарлі Чапліна. Люди в місті видались мені заможніші й щасливіші, ніж у нас у Англії. Коли б я мав хоч якого-небудь товариша, я, може, розважився б там непогано, але я на той час став уже такий нерішучий, що не спромігся ні з ким познайомитися. Була в мене там і одна любовна пригода з тих, що про них краще не розводитися широко. Яка шляхетна й милосердна могла б бути професія куртизанок, коли б їх не зневажали так і коли б вони вміли зворушувати й утішати серця тих самотніх людей, що звертаються до них! Але я не міг купити собі нічого, крім вульгарного сміху та щонайбрутальнішого вдоволення жадоби. Я пробував напитися, але після моїх норідзьких пригод у мене лишилась нездоланна відраза до алкоголю. А тим часом усе моє єство прагнуло дружби, людської щирості. Я блукав багатим, пишним містом і питав себе: як можуть усі оці люди, такі вдоволені й веселі, не відчувати моєї тяжкої туги за людяністю, коли вони справді люди? Чи, може, все це місто — якесь зборисько механічних ляльок, що є тільки подобою суспільства живих і щирих людей? Отакі фантазії спадали мені на думку.

Звісно, я не знав португальської мови. Та хіба, крім мовних, мало є ще бар’єрів між людьми! Я часто чув на вулицях англійську мову, а двічі навіть бачив таких симпатичних співвітчизників! Одного разу — цілу родину з п’ятьох душ, а другого — парочку туристів, чоловіка й жінку, видимо, недавно одружених. Я йшов за ними назирці, аж поки привернув до себе їхню увагу й збудив у них якусь підозру. Я плентався за ними як дурний, не можучи придумати, як із ними заговорити, пробудити їхню цікавість. Моя самотність просто паралізувала мене.

Та й що я, спитав я сам себе, можу дати їм? Хіба я так само не механічна лялька, не жива машкара? Мені ще треба було знайти людський дух не лише в довколишньому світі, а й у собі самому. От коли б, скажімо, всі ці милі люди зненацька загорілися приязню до мене, стали запрошувати поснідати з ними або піти куди небудь прогулятися, почали розмовляти зі мною? Що я мав їм сказати? Як би я міг їх розважити, чим би міг їм прислужитися?

І ось весь екіпаж знову зібрався на «Золотому леві». Нас випхнуто назад у море — так у понеділок рано робітник повертається на свій завод чи шахтар до свого забою, бо не має більше куди піти, ані чого робити. Ми повернулись до нашої брязкучої в’язниці й попливли через величезну гавань до виходу в чисте море.

Того вечора вислів «брязкуча в’язниця» дуже пасував до «Золотого лева».

— Містере Мідборо, — наважився я сказати другому помічникові, що стояв якраз поруч мене. — Щось цей наш старий дзигар не так цокає.

— І ви! — здивувався він. — І ви те помітили!

— Що-небудь сталося в бурю? — допитувався я. Мені ще до Ріо вчувалося, ніби з машиною щось не те. Якісь перебої, але не такі помітні, як тепер.

Він підступив до мене впритул і процідив крізь зуби, дивлячись на побережні узгір’я: