Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Пароплав перевальцем сунув уперед по розлогих, важких, наче нафтових хвилях, що розбивалися об борт, ледь помітно світячись. Небо було вкрите тонкими, розшарпаними хмарами, і крізь них, то тьмяніючи, то яснішаючи, просвічував блідий місяць. Я пройшов до баку. Спершу все було неначе спокійне. Високо на містку невиразно маячила в місячному світлі нерухома, мов статуя якогось божества, постать стерничого. На носі під розгойданим ліхтарем теж чорніла така сама непорушна постать вахтового. Потім мені здалося, наче в тіні під палубним вантажем, біля форлюків, щось ворушиться. Я скорше відчув, ніж побачив, кількох людей, що вовтузились, ніби борюкалися, там, і ще одного чи двох, що тихо стояли, мов на варті, в затінку біля входу до кубрика. Тоді раптом пролунав пронизливий зойк, і чийсь голос, голос молодої людини простогнав задихано:

— Ой! О-ой! Не треба!

На те відповів грубий капітанів голос:

— Будеш ти завтра працювати як належить?

— Буду! Буду, коли зможу! Ой! Ой, не треба! Буду!

Тиша, що настала по цих словах, здалася мені нескінченно довга.

— Відпустіть уже його, — почув я нарешті голос старшого помічника. — Досить з нього.

— Аякже, досить! — огризнувся капітан. — Такій ледачій свині ніколи не буде досить.

— Не в ньому самому річ, — трохи тихіше відказав старший помічник.

— Ну й нехай усі виходять! — визвірився капітан.

— Старший правду каже, — озвався механік.

Капітан тільки вилаявся. Потім на палубу щось гепнулось, немов кинули бухту линви, і в темряві щось заскиглило, наче набита або налякана дитина. Мене поривало підійти, втрутитися, але я боявся. Я стояв, мов скам’янілий, у місячному світлі. Знову запала тиша. Старший помічник щось промовив півголосом.

— Придурюється, — кинув капітан, потім додав: — Підніміть його хто-небудь та відведіть на койку.

І знову глухо стукнуло, наче когось копнули ногою.

На бакові замигтів ліхтар, і я вгледів якісь постаті, що рухались по палубі. Потім долетіла притлумлена мова.

— Я їх примушу слухатися моїх наказів! — почувся капітанів голос. — Поки ми в морі, я на судні хазяїн! І начхав я на британського консула!

Із палуби підняли щось велике, безживне й занесли до кубрика. Постаті капітана, старшого помічника та механіка темніли під червоним сигнальним ліхтарем. Вони стояли нерухомо, спинами до мене, й дивилися вперед. Механік щось сказав зовсім тихо і, як мені видалося, обурено.

— Ідіть к бісу! — визвірився капітан. — Я знаю, що роблю!

Всі троє рушили в мій бік.

— О! Здорові були! — вигукнув механік, угледівши мене.

— А, пан Нишпорка! — промовив капітан, утупивши погляд у моє освітлене місяцем обличчя. — Шпигуєте за нами, еге?

Я змовчав, та й що я міг відповісти? Вони пройшли повз мене на ют.

В кубрику забубонів чийсь хрипкий голос. Говорив довго-довго; час від часу його перебивали й інші голоси. Команда, видно, вся не спала.

Стерничий наді мною й досі стояв біля стерна, ніби сонний. Вахтовий на носі вже вернувся на своє місце, а може, й не сходив із нього. Машина, нерівно стугонячи, все гнала судно уперед. Але й місяць у своєму вузенькому райдужному колі, серед клаптів хмар, що пропливали повз нього, і море, що хвилювало тихо, ліниво відбиваючи рухливі місячні бліки, стали тепер ніби мовчазними співучасниками якогось страхітливого злочину. Що сталося? Той зойк, що я його почув, був неначе передсмертний.

«Замордували», майнуло у мене в голові страшне слово.

Я тихенько прослизнув до себе в каюту і не міг заснути до ранку.

Невже в цьому світі людина не може прожити, не ставши звірюкою?

9 ПОХОРОН У МОРІ

Уранці Вет сказав мимохідь, що один із матросів увередився і, здається, вмирає. А після обіду, ще мовчазнішого й гнітючішого, ніж звичайно, Радж сказав мені, що той матрос помер. Механіка не було; він порався внизу, біля своєї розладнаної машини. А то б я його спитав. Радж нібито й уявлення не мав, від чого помер матрос. Невже я так нічого й не дізнаюся?

На палубі лежало коло люка щось довге, біле, і, підійшовши, я впізнав обриси людського тіла, загорненого в ковдру. Я постояв хвилинку, дивлячись на нього; четверо чи п’ятеро матросів, що сиділи й стояли довкола, замовкли, коли я підійшов, і дивились на мене якось загадково. Я подумав був, чи не розпитати їх, але побоявся почути страшну правду або збаламутити їх своїми запитаннями.

Я почував себе так, наче мені кинуто виклик, що його я не годен прийняти. Глянувши вгору, я побачив капітана, що стояв на містку, спершись на поруччя, й ворожим поглядом стежив за мною. Я відійшов до борту, затулив обличчя руками й замислився. Піти розпитати матросів? Чи стане в мене духу на те? Я вирішив поговорити спершу з Ветом.

Але Вет затявся на одному: «Увередився».

Другого дня погода, доти хмарна й тепла, почала мінятися. Хвиля стала вища, пароплав хитало дужче й дужче. Гвинт крутився повільно й час від часу зупинявся зовсім.