Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Дивно, але аж тоді, як він дійшов до нестями, я почав його розуміти. Чи принаймні тепер так мені пригадується, а насправді я, може, зрозумів усе пізніше. Спершу я вбачав у ньому тільки якогось огидного недолюдка. Його затята, відчайдушна боротьба з цілим жорстоким світом за ствердження своєї волі, що її ніхто не хотів зрозуміти, стала ясна мені лиш тоді, як він зазнав остаточної поразки. Як і я, він увійшов у життя, окрилений надіями, сповнений безмірних, хоч і пустих прагнень, мріяв про велич, що її ніколи не міг зажити. Яких лишень утіх, яких висот не обіцяв він собі замолоду! Як присягався сам собі вибитись у люди! А доля невблаганно відкидала його назад на оцю жалюгідну службу, де він мусив бути повсякчас озлобленим начальником таких самих невдах, безжально прибитих життям людей, хазяїном старенького суденця, що його він відверто соромився. Бо він ненавидів свій пароплав, він радий був би втопити його, як консервну бляшанку. Він ненавидів своїх хазяїнів за те, що вони найняли його, та, мабуть, ненавидів би їх іще дужче, якби вони його не найняли. Його за печінки брало, що він мусить возити годинники, швацькі машинки та готовий одяг до Бразилії, каву, цукор, цигарки та бавовну до Аргентини, а звідти з рештками англійських виробів та з усяким набраним у Південній Америці непотребом пертись кудись у іншу півкулю. Адже ж, власне, коли не брати до уваги відстані й небезпеки, він був звичайний биндюжник, тимчасом як інші люди ходили по землі, панували, розкошували, заживали життя. І навіть цю принизливу роботу було нелегко виконувати, і тільки ціною відчайдушних зусиль щастило йому зберігати гідність. То він хотів принаймні в цьому тимчасовому маленькому царстві бути необмеженим владарем. А команда не хоче йому коритись. Якийсь зарозумілий шмаркач, нікчема з нікчем, прилюдно передражнює його за обіднім столом! Машина не слухається! І погода глузує з його планів. А, згинуло б воно все! Запалось би воно к бісовому батькові!

Погода справді глузувала з нього. Він розраховував добитись до Буенос-Айреса раніш, ніж зміниться вітер. Він налаяв свого механіка йолопом і вивів судно в море з безпечної гавані Ріо. І от, усього за два дні плавби до Буенос-Айреса, налетів шторм.

Життя капітанове стало просто нестерпне, і ті дні безмежного розчарування він прожив у якійсь шаленій люті, мов спійманий у тенета дикий кіт.

Пробираючись до себе в каюту, я наткнувся на нього. Він ішов середнім проходом, сперечаючись із механіком.

— Я ж вам казав, що не ручуся за неї, — виправдувався той. — Треба було зробити це в Ріо.

Капітан бушував незгірше за шторм. Він сипав прокльонами, здійнявши вгору зціплені кулаки. Механік тільки кривився та знизував плечима.

Я оступився їм з дороги, але раптовий поштовх судна кинув мене просто на капітана. Обличчя його спотворила сатанинська лють, і він ударом кулака відкинув мене до дверей якоїсь каюти. Приголомшений, безпорадний, я не зважився дати йому відкоша: такий великий капітанський престиж на судні. Капітан із механіком вийшли в кормові двері, а я побрався до себе в каюту.

«Золотий лев», то зариваючись носом у хвилі, то спинаючись дибки, змагався з водяним громаддям. Не знаю, минули хвилини чи години, та ось щось загрюкотіло, забряжчало, заскреготало: машина зламалась. Нікого те не вразило; скільки я знаю, ніхто не схвилювався, всі стоїчно сприйняли неминуче. Вся команда знала, що до того йдеться, дивно було тільки, що те не сталось раніше і що судно так довго могло боротися з страшним шаленством стихії.

Я вгледів механіка: весь мокрий, із вимореним, але байдужим, як завше, обличчям, хапаючись за стіни, він ішов до своєї каюти. Йому більше не було чого робити. Та й нікому вже не було чого робити на судні, хіба помпувати воду, що заливала нас, та якось стримувати її невблаганний натиск. Тепер, коли змовкла машина, судно вже не двигтіло, не різало хвилі, а тільки розгойдувалось та перевалювалося з боку на бік. Часом воно загрозливо поверталося боком до хвилі. А потім знову ми діставали коротку пільгу, наче залога фортеці, що здалась на ласку переможця й чекає, що ось-ось почнеться різанина. Так, наше судно здалося на ласку хвиль, стало їхньою безпорадною іграшкою. Та небагато було в них тої ласки. Вони немовби завзялися перевернути пароплав — коли не сторч, то набік. А ми вже не опиралися. Не дивились у вічі небезпеці. Хвилі били в борти, перекочувались через палубу, аж темно ставало, як уночі, тоді підкидали нас нагору, до світла, й знову, ревучи, жбурляли сторчголов у безодню. Ми були приборкані.

А що, як почнеться теча? Вранці я зважився вибратись із каюти, подивитись, чи не дістану чого попоїсти. Дорогою спіткав Раджа, що теж прямував до камбуза, й перегукнувся з ним кількома словами. Чи нема течі, питаю я? Ні, здається, поки що нема, тільки з палуби, крізь люки заливає. Але з тією водою впоратись можна, сказав Радж; аби лише обшивка не піддалася.