Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Матроси обурено загомоніли, зашепотілись між собою.

— А де ж та земля? — спитав я другого помічника. — Я нічого не бачу.

Мідборо обвів поглядом обрій.

— Судно весь час обертається, — пояснив він. — Он бачте, де сонце? Вона на заході, під сонцем.

— Нікуди вона не дінеться, — озвався кок. — Тільки якого дідька ми до неї не відпливаємо, оце вже я не знаю. Поквапся там, Джімі!

— Іди к бісу! — огризнувся тесляр. — Ти що думаєш, я тут бавлюся?

— Таж сонце вже заходить!

— А то не мій клопіт.

Повільно, повільно оберталося судно, надвечірнє небо панорамою розгорталось за головами матросів. Воно світилось ясним золотом над олив’яною водою, і перше ніж мені вдарили в очі сліпучі сонячні промені, я побачив на обрії бліді, прозорі, лілово-сірі обриси гористого берега. Одна гора неначе куріла, як вулкан. Потім умить очі мені залило червоно-золоте сонячне сяйво, і все потонуло в ньому.

— А як же ми пливтимемо до берега потемки? — спитав хтось.

— «На захід, друже мій, на захід», — продекламував начитаний механік і тицьнув револьвером кудись ліворуч. — Перед вами вся Патагонія, як стіна! Хоч-не-хоч, не проминеш. Вона на сотні миль тягнеться. Приставай, де хочеш.

— Це б ми вже на півдорозі були, — промовив той самий голос.

— Себелюбна тварюка, — кинув механік.

— За півгодини я скінчу, — сказав тесляр. — Мені треба перевернути шлюпку. Поможіть хто-небудь.

— Містере Джібсе, — звернувся до старшого помічника капітан. — Скажіть містерові Мідборо, нехай піде з містером Блетсуорсі до кубрика та винесе наш припас. Ми вчотирьох стерегтимемо матросів. А з вас, хлопці, двоє — тільки двоє, не більше! — хай поможуть тесляреві. Берися ти, голландцю, ти плохий і силу маєш. Та пам’ятайте, я пильную!

Йому спало на думку ще одне.

— Треба знайти кілька ліхтарів, містере Мідборо. Бо скоро стемніє. Хай палуба буде освітлена. Я не хочу ніяких сюрпризів у темряві. Чоловік із перев’язаною рукою плюнув і злісно вилаявся.

— Або ми хочемо…

— Не бійсь! — озвався ще один і роблено засміявся.

Ми з Мідборо перенесли всі харчі з камбуза на той борт, із якого мали спускати шлюпку, тоді ще пішли до комори, де вже добряче похазяйнували матроси.

— Зайве не завадить, — сказав Мідборо, накладаючи мені на оберемок сухарі.

Поки ми носили харчі, сонце сіло, й синій присмерк швидко погустішав. Запала ніч. Постаті матросів чорніли під двома ліхтарями, що їх Мідборо повісив у них над головами. Капітана нагорі поглинув таємничий морок.

— Готово, — промовив тесляр, випроставшись. — Можете риштуватися.

— Стій! — гукнув капітан, мов батогом ляснув, коли один з матросів ступив до лівого борту.

— Ах ти, свинюко стара! — крикнув хтось пронизливо. — Як дійде до бійки, то… — І урвав, не доказавши погрози.

— Нам потрібен тесляр, — твердо сказав боцман.

— Живий чи мертвий? — чемно поцікавився механік.

Матроси сердито загомоніли.

— Спустіть нашу шлюпку, — наказав капітан, — та поскладайте в неї все.

Зчинилася метушня, шлюпка плюснула на воду, в неї загримотіли ящики, бляшанки, пакунки. Я теж помагав, поки на палубі не лишилось нічого. Радж унизу складав усе.

— З біса мало місця лишається! — гукнув він.

Раптом позад мене щось грюкнуло, задзеленчало розбите скло й стало темно. То матроси враз розбили обидва ліхтарі.

— Біжи до нас, ДжіміІ — гукнув хтось до тесляра.

— Спробуй лишень! — крикнув механік і вистрілив наосліп, певно не влучивши ні в кого. Матроси один за одним пострибали через борт у свою шлюпку.

— Блетсуорсі! — на свій подив почув я згори. — Блетсуорсі ще тут?

На той поклик я пішов до трапа, що вів на місток. Капітан уже спускався звідти швидко й нечутно, мов велетенський кіт. І не встиг я збагнути, що він надумав, як він схопив мене за комір і штовхнув у відчинені двері Ветової комірки. З несподіванки я не опирався. Почувши, що він бряжчить ключем біля дверей, я теж метнувся до них, та запізно. Він ударив мене револьвером у обличчя; падаючи, я почув його голос, сповнений дикої ненависті:

— Ось тобі, маєш! Жери свій суп! Сьорбай!

Потім двері грюкнули, і я опинився під замком.

Приголомшений ударом, я насилу підвівся й лапнув себе за обличчя. По щоці текла кров. Надворі капітанів голос комусь відповів:

— Не турбуйтеся. Він у великій шлюпці.

Я почав потемки обмацувати двері, наче сподівався якось їх відімкнути. Кричати чи грюкати кулаками мені спершу й на думку не спало, а потім стало вже запізно. Та й однаково навряд чи хто мене почув би. Бо надворі тим часом щось зчинилося, і всім, певно, було не до мене. Я гадаю, що капітан почав стріляти в матросів. Може, просто зі злості. Або навмисне, щоб відвернути увагу від мене. А може, матроси перші щось затіяли. Може, то й не капітан, а механік стріляв. Так чи інакше, я почув три постріли, галас і якийсь сплеск. А потім ритмічно зарипіли й захлюпали весла, і все стихло. Видно, матроси поквапились утекти від капітанової люті.

Запала тиша, мовби хто повільно опустив завісу. Я ще трохи постояв, прислухаючись, та нічого вже не було чути, тільки хвилі розмірно хлюпали в борт.

12 ПОКИНУТИЙ