Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Спробувавши сісти, я завважив, що з моїм ліжком сталося щось чудне. Воно вже не розгойдувалося, але утворювало разом зі стіною каюти якийсь трикутний жолоб, і в тому жолобі я лежав. Я дуже знесилів, виголоднів, змучився від спраги й був зовсім безпорадний, та все ж треба було якось з’ясувати, що це сталося. Вхопившись за кронштейн лампи, теж нахилений, я виглянув у ілюмінатор і побачив, що море, спокійне синє море, лежить похило. А коли ні, то щось інше перехилилось. У кожному разі, моя каюта була напевне перехилена.

Я здивувався. Аж віри не йметься, що я ще міг дивуватися після всього, що зазнав під час шторму. Але бідний мій мозок був, видно, такий виморений, що йому просто несила було здогадатися, чого це все в каюті так понахилялося й застигло. Я зліз із ліжка й відчинив двері — глянути, чи й у переході все отаке похиле. Так воно й було. Заточуючись, вийшов я на палубу і побачив, що весь пароплав перехилився. Аж тоді в моєму затьмареному, виснаженому мозку проясніло, і я зрозумів, у чому річ. Блакитна лінія обрію, що її я бачив тепер, була горизонтальна, як і годиться. То судно нахилилось носом униз, а корму задерло догори. Певно, набрало води аж по передню перебірку. Мабуть, і вантаж ізсунувся, бо палуба помітно перехилилась на лівий бік. Замислившись, я взявся рукою за голову й відчув біль. Голова була вся в гулях і саднах: певно, я об щось ударився, однак коли те сталось, я не знав. Може, мене вдарило об стіну в каюті. Я, певно, довго лежав приголомшений або ж, виморений, дуже міцно спав.

Над пароплавом кружляло кілька чайок. Одна, багато більша за решту, неначе могла без кінця ширяти над водою, не рухаючи розгорненими крилами. Вона крутилась довкола судна настирливо, неначе родич, що чекає на спадщину. Одна чи дві сіли на задертий догори ют. Я доти ніколи не бачив, щоб чайки сідали на палубу, і мене пойняло химерне відчуття, ніби судно покинуте. Потім я почув десь спереду діловитий стукіт молотка, заспокоївся й рушив подивитися, хто там стукає.

На середній палубі, за капітанським містком, зібрався, як мені спершу здалося, весь екіпаж пароплава. Картина була досить химерна. Матроси збилися в дві купки ліворуч. Давно не голені, вони нагадували якийсь підозрілий набрід. В одного рука була вмотана в закривавлену ганчірку. Один чи двоє щось жували, решта сиділи скулившись або стояли в недбалих позах. Вигляд у всіх був похмуро-насторожений. Праворуч лежала перевернута догори дном шлюпка. Біля неї спокійно порався тесляр, прибиваючи дощечку. Йому помагав юнга. На кілі шлюпки сидів верхи механік із револьвером у руці, а позад нього, спершись на корму шлюпки, стояв Радж. Старший помічник теж мав у руці револьвера, а Мідборо невимушено помахував тесаком. Обидва вони стояли спиною до мене й рвучко обернулись, зачувши мою ходу.

— О! Ви ще живі? — вигукнув механік.

Мені несила було відповісти. Я ступив крок до них, ухопився за залізне поруччя, послизнувся й сів на палубі. Мені запаморочилося в голові.

— Мені млосно, — сказав я.

— Гей, дайте йому щось попоїсти! — гукнув Мідборо. — Не бачите, що він ледь живий! Матроси ліниво заворушились. Врешті один підійшов і тицьнув мені в руку шматок м’яса й сухар. Видно, я справді просто охляв, не ївши так довго. Бо від їжі мені зразу покращало. Я з’їв усе, що мені дали, й випив трохи кави. Сила помалу верталась до мене, і я сидів, оглядаючись довкола.

Згори пролунав голос:

— Він попливе з матросами.

Підвівши голову, я побачив капітана просто над собою, бо місток, нахилений разом із судном, нависав над палубою. Капітан також тримав револьвера напоготові. Руда щетина, чотири чи п’ять днів не голена, робила його ще бридкішим.

— Аякже! — озвався високий чорнявий чоловік, видимо, боцман. — Беріть його самі!

— Навіщо він нам здався! — відказав капітан.

— Нічого не вдієш, доведеться вам його взяти.

— Він же наш пасажир… — примирливо сказав механік, і старший помічник, що стояв біля мене, кивнув головою.

— Нічого не розумію… — промовив я.

— Усі шлюпки порозбивало, лишилась одна, вона вже на воді, он там, за бортом, — пояснив Мідборо. — Матроси надумали покинути судно й відплисти на ній, покататись по морю. Як загледіли землю з правого борту, так їм і засвербіло пливти. Зрозуміли? Тільки… наш старий про те здогадавсь і попросив їх зачекати. Ось вони й чекають. Бо що б ми робили без них? Тесляр, спасибі йому, ласкаво погодився перед відплиттям полагодити для нас оцю ось шлюпчину. Хоч і пізненько, але все ж зласкавився. Ось які справи.

Тепер я зрозумів, що означають три револьвери.

— Тільки-но хто спробує пересісти в шлюпку, дістане кулю, — застеріг механік, звертаючись до мене й матросів.

— А тесляр попливе з нами, — додав старший помічник. — Покаже, що він покладається на свою роботу.

— Е, ні, ми не згодні, — промовив чорнявий.

— Зате ми згодні, — відрубав механік.

— У морі нам самим може знадобитись тесляр.

— О, теслярство дуже потрібний фах, — погодився з тим механік. — Ви й гадки не маєте, скільки всякої всячини мусить уміти тесляр. Про це цілі книжки написано.