Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Я думав про переможний шлях християнства, цієї останньої для нас, людей Заходу, запони над дійсністю, такої всеосяжної, такої щедрої на обіцянки, такої ще свіжої в людській історії й такої всевладної в тому світі, де я зріс. Я силкувався оцінити його вартість як учення-розради. Звичайно, воно давало розраду. Звичайно, воно заспокоювало. Мільйони душ воно надихало спокоєм і певністю. Та доки зможе воно встояти перед спустошливими пошестями, страхітливими трагедіями життя, що знищують людей міріадами й лишають тільки небагатьох щасливців розповісти про катастрофу? Звісно, щасливеuь змальовуватиме трагедію з яснішого боку. Адже над ним зласкавились, його пощадили! А та пилиночка з квітки, що впала на кам’янистий ґрунт, уже ні про що не розповість. Чи справді віра додавала людям мужності? В Оксфорді я якось чув, як один сміливий безбожник назвав християнство знеболювальним засобом. Та чи можемо ми поручитися, що ті, хто вмер, зазнавши поразки, не відчували болю? І чи справді християнство дає таку велику втіху й підтримку? А що сказати про інші релігії, гордіші й героїчніші, ті, що існували до Христа? Що сказати про стоїків? Я перетрушував безладні запаси своїх знань, шукаючи якихсь критеріїв у цій плутаній суперечці з ученням мого дядечка, і раптом мені сяйнула химерна ідея, зразу спрямувавши плин моїх думок у інший бік. Вона спалахнула в моїй голові таким відкриттям, що я й тепер іще виразно пам’ятаю її. Може, нічого оригінальнішого я ніколи й не придумав.

Лежачи, я дивився на Південний Хрест, що висів уже низько над обрієм. Судно оберталось, і сузір’я поволі втікало з моїх очей. «Можна було знайти на небі й кращий хрест», — подумав я. Ту мить мені й сяйнуло моє дивовижне відкриття. Я сів і обвів поглядом неосяжну зоряну баню наді мною. Південний Хрест! Одне-єдине мізерне сузір’я лишилось на долю християнства з усіх небесних пишнот. Християнство ще таке молоде, що небесні зорі ще поклоняються грецьким та перським богам! Християнство не спромоглося ще завоювати неба! Там, недосяжні й спокійні, панують стародавні боги. Але ж як дивно, що християнство так і не завоювало неба! А то були б там Цвяхи, і Рани Господні, й Священна Кров; з Волосожару, певне, став би Терновий Вінець, а з Оріона — сам Син Людський, що гряде в славі своїй. Планети, певно, були б святими апостолами, а Полярна зоря — Бог-слово, що довкола нього обертається Всесвіт. Я сидів і дивувався: як це так християни досі не спромоглися на хрещення небесних тіл?

Мене так захопила ця химерна думка, що я забув усю свою зневіру й майже цілу ніч навертав сузір’я до християнства. Я ще перейменовував їх, коли надійшов світанок і вони почали бліднути. Вони гаснули не зразу, а поволі, ніби меркнули. Я обернувся глянути ще раз на недавно перейменовану зірку, а її вже не було. Мене пойняло таке відчуття, наче я простяг руку вхопитись за поруччя, а воно несподівано щезло.

Мені раптом обридла моя благочестива забавка, і я подумав: «Отак меркне й зникає віра в християнські догмати. Разом із моїм поколінням. Ніколи вже Оріон не стане Сином Людським у славі своїй, а Юпітер і Сатурн царюватимуть на небі, коли химерна християнська трійця давно вже забудеться».

Ось про що думав я, покинутий на напівзатопленому судні, зневірений, загублений серед пустельних обширів південного океану.

16 АКУЛИ Й СОННІ ПРИМАРИ

Та спливав у самотності день за днем, і мені дедалі важче ставало боротися з жахливими сподіваннями й страшними снами. Ті сновиддя були ще страшніші за мої денні думки, і врешті я почав гнати від себе сон, так я боявся тих примар, що обступали мене, щойно я заплющував очі. Мене все більше гнітило відчуття, що судно піді мною осідає дедалі глибше. Спершу я сприймав його остаточну загибель як неминуче, однак не дуже близьке майбутнє; а тепер я весь час відчував, як воно осідає. Мені не раз снилося, наче я опинився в трюмі, темному й смердючому, а крізь перебірку сочиться вода. І така жива була та картина, аж мені й удень не вірилося, що то був тільки сон. Я по десять разів на день відзначав рівень води на палубі, забував, коли яку позначку зроблено, й сахався від ляку до радості, силкуючись пригадати, котра з двох позначок пізніша. І ще мучив мене страх, що судно потоне, коли я спатиму. Ледве я, було, задрімаю, як мені починало ввижатися, що пароплав іде на дно; я схоплювався й сидів, не можучи заснути.

Один сон принаймні напровадив мене на думку, як уникнути зустрічі з акулою. Ще й досі я пам’ятаю його виразніше, ніж більшість справдешніх подій.