Та добре пам’ятаю, як одного разу я гасав по палубі з тесаком у руці, шукаючи велетенського спрута з капітановим обличчям, що повільно, але вперто обплутував судно своїми майже невидимими мацаками, стискав його міцніше й міцніше, ладнаючись затягти його — й разом з ним мене — в безодню. Та коли я натрапив на один мацак і порубав його на шматки, виявилося, що то просто уривок старої линви. А то ще вночі мені приверзлося, ніби пароплавний димар — насправді не димар, а капітан, що лишився на судні, обернувшись димарем, аби упевнитись, що судно таки потоне. Мене охопили страх і ненависть до того димаря, я підскочив до нього й почав оскаженіло рубати його своїм тесаком, щоб скинути за борт і полегшити судно, що й так було обтяжене водою й перехилялося набік дедалі дужче.
17
ОСТРІВ РЕМПОЛ ЗАВІТАВ НА БОРТ
Я зовсім не пам’ятаю, як з’явились на судні дикуни. Мабуть, я був тоді непритомний.
Лежачи на юті, я розплющив очі й раптом побачив, що двоє їх стоять наді мною й пильно мене розглядають. Вони були зовсім голі, з темно-брунатною шкірою. Обличчя в них були надзвичайно люті, потворно потатуйовані. Чорні чуприни туго стягнені ззаду. Дикуни стояли, спираючись на довгі списи, й тупо дивились на мене. Обидва повільно й невпинно ворушили важкими щелепами, ніби жуючи щось.
Хвилинку я теж дививсь на них, кліпаючи очима, тоді став протирати їх, думаючи, що то ще сонне привиддя. Але мана не розвіялась, і, впевнившись, що дикуни справжні, я вхопив свого щербатого тесака, що лежав біля руки, й зірвавсь на рівні, готовий захищатися.
Та один дикун схопив мене за руку; вдвох вони подужали мене зовсім легко.
Розділ третій
1
СТРАШНИЙ ПОЛОН
Я дуже хотів би розповісти про свої пригоди на острові Ремполі у тій послідовності, в якій вони відбувались і в якій вони розгортаються тепер у мене в пам’яті. Однак, на жаль, мушу нагадати, що розум мій був тоді затьмарений і через те в моїй розповіді траплятимуться неясності й плутанина. Може, іноді я навіть не зумію пригадати, що сталося раніше, а що пізніше. Отож я й попереджаю про те читачів. Я марив у гарячці, коли дикуни схопили мене, і ще, либонь, довго був тяжко хворий душевно, а як на їхню мірку — просто божевільний.
На моє щастя, в цих дикунів — неприторенних людожерів, що невтомно й нещадно полюють на своїх ближніх, панував забобон, ніби м’ясо божевільного — табу, і хто його з’їсть, неминуче помре. Навіть більше — як і багато неосвічених людей у всьому світі, вони відчували перед божевільними якийсь побожний страх. Вони гадали, що божевілля — це особлива відзнака, що її посилає людині їхня Велика богиня. Ось чому ці людожери дали мені притулок, годували мене, й я мав серед них таку волю, якою, певне, не тішився б у культурнішому суспільстві.
Оскільки тепер мої спогади будуть уривчасті, наче сторінки, вичитані з книжки, розгортаної навмання то там, то там, читачеві дещо з розказаного може навіть видатися зовсім неймовірним. Він волів би — не заперечую, волів би й я! — щоб повість розгорталася безперервно й послідовно, з усіма подробицями. Звичайно, він багато що проминув би в такій детальній розповіді, але його принаймні тішило б те, що все там є. А так обминати дещо доводиться мені. І мушу визнати: я сам ніколи не мав такого відчуття, що там, цебто в моїй пам’яті, є все. Навіть у перші дні свого полону я мав сумніви щодо того.