Мiстер Мерседес

Попереду широка бетонна естакада, що веде вниз, до вантажного дебаркадера. Там на ящиках з-під звукових підсилювачів сидять і курять з півдесятка «ровді»[351], наразі в їхній роботі пауза. Видно відкриті двері, що ведуть до задньої частини аудиторії, і крізь них Ходжесу вже чутно музику, яка зростається довкола тих басових пасажів. Там також присутній і інший звук: тисячі верескливих голосів дівчат, і всі вони сидять в епіцентрі вибуху.

Як туди пробрався Хартсфілд більше не має значення, хіба що це могло б допомогти його відшукати, але яким чином, заради Бога, вони це гадають зробити в темній, заповненій тисячами людей аудиторії?

Коли Джером, уже з’їхавши з естакади, зупиняє машину, Холлі каже:

— Де Ніро зробив собі могавк. Тут могло бути так само.

— Про що це ви говорите? — питає Ходжес, виважуючи себе з заднього сидіння. З відкритих дверей зустріти їх виходить якийсь чоловік у хакі «Кархарті»[352].

— Роберт Де Ніро грав у «Таксисті» одного психа на ім’я Тревіс Бікл, — пояснює Холлі, поки вони втрьох поспішають до сторожа. — Коли він вирішив убити того політика, щоб дістатися ближче невпізнаним, він поголив собі голову. Тобто, не всю, крім середини, така зачіска й називається «могавк»[353]. Брейді Хартсфілд напевне цього не робив, так він мав би надто химерний вигляд.

Ходжес згадує залишки волосся у раковині ванної кімнати. Там було не яскравого кольору (і ймовірно, підфарбоване) волосся тієї мертвої жінки. Холлі може бути навіженою, але він гадає, що наразі вона права; Хартсфілд пройшов голомозим. Втім, Ходжес не вбачає, як навіть цього йому могло вистачити, тому що…

Старший доглядач підступає їм назустріч.

— У чому справа?

Ходжес дістає своє посвідчення і мельком його показує, знову притиснувши палець у стратегічному місці.

— Детектив Білл Ходжес. Як ваше ім’я, сер?

— Джеймі Ґеллісон.

Його очі перебігають з Джерома на Холлі.

— Я його напарниця, — каже Холлі.

— Я його стажер, — каже Джером.

Дивляться ровді. Декотрі поспішливо бичкують свої цигарки, в яких може матися дещо міцніше за простий тютюн. Крізь прочинені двері Ходжесу видно освітлену прозаїчними ліхтарями складську зону, завалену реквізитом і деталями полотняних декорацій.

— Містере Ґеллісон, у нас серйозна проблема, — каже Ходжес. — Мені треба, щоби ви викликали сюди Ларрі Віндома, і то негайно.

— Не робіть цього, Білле.

Навіть посеред зростаючого відчуття тривоги він усвідомлює, що оце вперше Холлі назвала його на ім’я.

Він її ігнорує.

— Сер, я хочу, щоб ви його викликали по своєму мобільному.

Ґеллісон мотає головою.

— Хлопці зі служби безпеки, коли вони на чергуванні, не носять мобільних телефонів, бо кожного разу, як у нас бувають отакі великі шоу — великі дитячі шоу, я маю на увазі, бо з дорослими все інакше — мережі блокуються. Хлопці зі служби безпеки носять…

Холлі смикає Ходжеса за рукав.

— Не робіть цього. Ви його сполохаєте, і він підірве. Я знаю, він так і зробить.

— Вона може мати рацію, — каже Джером, а тоді (мабуть, згадавши про свій стажерський статус) додає: — Сер.

Ґеллісон дивиться на них стривожено.

— Сполохати кого? Підірве що?

Ходжес продовжує вимагати від доглядача.

— Носять що? Вокі-токі? Радіотелефони?

— Радіо, атож. У них… — Він смикає себе за пипку вуха. — Ну, знаєте, такі штуки, схожі на ті, що в глухуватих. Як ото носять ФБР і секретні служби. Що тут відбувається? Скажіть мені, що мова не про бомбу. — І не вподобавши того, що він бачить на блідому, спливаючому потом обличчі Ходжеса. — Ісусе, невже?

Ходжес проходить повз нього до печеристої складської зони. Поза нагромадженням якогось верхотурного реквізиту, декораціями й пюпітрами там костюмерний і столярний цехи. Музика звучить гучніше, ніж будь-коли, і йому стає важко дихати. Біль пробирається вниз по його лівій руці, і в грудях вчувається тяжкість, але голова в нього ясна.

Брейді або поголився налисо, або підстригся коротко й пофарбував те, що залишилося. Він міг скористатися гримом, щоб затемнити собі шкіру, або вставити кольорові контактні лінзи, або одягти окуляри. Але навіть з усім цим він все одно залишався б самотнім чоловіком на концерті, повному юних дівчат. Після тих застережень, які Ходжес згодував Віндому, Хартсфілд все одно мусив викликати до себе увагу й підозру. А ще ж з ним вибухівка. Холлі та Джером про неї знають, але Ходжес знає більше. Там ще й сталеві кульки, і їх, можливо, до біса багато. Якщо його навіть не перехопили в дверях, яким чином Хартсфілд проніс все це досередини? Невже служба безпеки тут дійсно така нікудишня?

Ґеллісон хапає його за ліву руку і, коли він її стискає, Ходжес відчуває, як біль йому стрибає по ній вгору, аж у скроні.

— Я сам піду. Схоплю першого охоронця, якого побачу, і скажу йому, щоб передав по радіо Віндому, аби той прийшов сюди й побалакав з вами.

— Ні, — заперечує Ходжес. — Ви цього не робитимете, сер.