Мiстер Мерседес

Десь із восьмирічного віку, Холлі почала обхоплювати себе руками за плечі та тремтіти, бурмочучи щось сама собі й роблячи гримаси. Зазвичай це тривало п’ять-десять секунд, а потім вона просто продовжувала займатися тим, що робила до того — читати, шити, кидати по черзі з батьком м’яч у баскетбольний кошик на під’їзній алеї. Сама вона майже не усвідомлювала, що робить такі речі, якщо поряд не було матері, котра наказувала їй припинити труситись й кривлятися, бо люди подумають ніби в неї корчі.

Майк Стьордевант був одним з тих самців із затриманим розвитком моделей поведінки, що потім оглядаються на шкільні роки, як на втрачений прекрасний золотий вік свого життя. Старшокласник — і дуже схожий на Кема Нолза — з божественно гарною зовнішністю: широкі плечі, вузький таз, довгі ноги й волосся таке золотаве, що майже скидалося на ореол. Він був членом футбольної команди (звичайно) і зустрічався з заводійкою чірлідерок (звичайно). Він існував на абсолютно іншому рівні шкільної ієрархії, ніж Холлі Джібні, і за звичайних обставин вона ніколи не привернула б його уваги. Але він таки зауважив Холлі, бо одного дня, коли вона йшла до кафетерію, в неї приключився черговий епізод її самостимки.

Майк Стьордевант і кілька його приятелів-футболістів якраз проходили повз неї. Вони зупинилися, вирячившись на Холлі — що за дівчина, вчепилася в себе руками, тремтить, кривляється, губи опущені, очі — як вузькі шпаринки. Порції неголосних, нерозбірливих звуків — може, слова, може, ні — протискуються з-поміж її зціплених зубів.

— Що це ти мурмочеш? — запитав у неї Майк.

Холлі послабила пальці в себе на плечах, дивлячись на нього з диким здивуванням. Вона не чула, що він каже, вона тільки розуміла, що він дивиться на неї. Усі його друзі дивилися на неї. І скалилися.

Вона роззявилася на нього:

— Що?

— Мурмочеш! — закричав Майк. — Джібба-джібба-мурмочіба!

Інші підхопили це їй услід, коли вона побігла до кафетерію з опущеною головою, натикаючись по дорозі на людей. Відтоді Холлі Джібні стала відомою всім учням середньої школи «Горіхові Пагорби» як Джібба-Джібба, і так це залишалося аж до початку занять щойно після різдвяних канікул. Це тоді мати знайшла її, коли вона сиділа скорчившись голою у ванні, кажучи, що ніколи більше не піде в «Горіхові Пагорби». Якщо мати намагатиметься її змусити, вона себе вб’є.

Вуаля! Тотальна прибацаність!

Коли їй покращало (трішки), вона почала ходити до іншої школи, де було менш напружено (трішки менш). Їй ніколи більше не довелося бачити Майка Стьордеванта, але й досі їй іноді сниться, ніби вона біжить по безкінечному шкільному коридору — подеколи одягнена тільки в спідню білизну, — а люди сміються з неї, і показують пальцями на неї, і обзивають Джібба-Джібба.

Вона думає про ті свої давні, ласкаві шкільні дні в той час, як вони з Джеромом йдуть слідом за старшим доглядачем крізь лабіринт приміщень під аудиторією «Мінго». «Отаким і виявиться на вигляд Брейді Хартсфілд, — вирішує вона. — Як Майк Стьордевант, тільки лисим. Яким зараз є і сам Майк, де б він зараз не перебував. Лисий… жирний… з переддіабетом… пригноблюваний уїдливою дружиною і невдячними дітьми…»

«Джібба-Джібба», — думає вона.

«Я тобі віддячу», — думає вона.

Ґеллісон веде їх через столярний цех і через костюмерний, повз щільники артистичних гримерок, потім по коридору достатньо широкому, щоб транспортувати ним декорації і цілі комплекти сценічних споруд. Коридор закінчується вантажним ліфтом, двері якого стоять відкритими. Згори крізь ліфтову шахту бемкає радісна поп-музика. Наразі звучить пісня про кохання і танці. Речі, які наразі жодним чином не стосуються Холлі.

— Вам не варто ліфтом, — каже Ґеллісон, — він піднімається за лаштунки сцени, і вам звідти не вийти в зал без того, щоб пройти просто між музикантами. Слухайте, а в того парубка насправді інфаркт? А ви насправді поліцейські? Ви не схожі на поліцейських. — Він кидає погляд на Джерома. — Ви надто молодий. — Потім на Холлі, і тут у ньому помітний ще більший сумнів: — А ви…

— Надто прибацана? — пропонує варіант Холлі.

— Я не збирався такого казати.

Можливо, ні, але саме це він думає. Холлі то знає; дівчинка, яку колись обзивали Джібба-Джібба, завжди таке знає.

— Я дзвоню копам, — каже Ґеллісон. — Справжнім копам. І якщо це якийсь такий жарт…

— Робіть, що вам потрібно, — каже Джером, думаючи: «А чом би й ні? Нехай дзвонить хоч до Національної гвардії, якщо йому так хочеться. Тут усе закінчиться, тим чи іншим чином, уже в наступні кілька хвилин». Джером це розуміє, і він бачить, що Холлі розуміє це також. Револьвер, який дав йому Ходжес, лежить у нього в кишені. Відчувається він важким і якимсь химерно теплим. Окрім тієї пневматичної рушниці, яку він мав у дев’ять чи десять років (чийсь подарунок на день народження, який йому вручили попри сумніви його матері), він ніколи в житті не носив зброї; а цей револьвер вчувається живим.

Холлі показує рукою ліворуч від ліфта.