Митькозавр із Юрківки

Віка йшов дорогою дедалі швидше, вже майже біг, і ­дмухав у свистик, і сміявся, і крутив над головою портфелем, і під­стрибував у пречудовому настрої на одній нозі... Бо оце біг він додому, бо оце зараз побачить маму й тата, бо день видався напрочуд гарний і такий не по-осінньому сонячний і теплий...

Санчата

оповідання

Спускалися ми з Митьком на санчатах. Уже всі розі­йшлись, а ми собі катаємось. Нарешті вирішили йти додо­му. Дивимось — дядечко з паличкою до нас прямує.

— Мені, — каже, — хлопчики, незручно дуже, але взув я старі черевики, а вони ковзкі. Боюсь, не піднімуся нагору, впаду. Мені дуже незручно, — повторює, — але чи не змогли б ви мене на гору оцю підвезти?

Йому, мабуть, теж додому потрібно було, як і нам.

Ми трохи розгубились — нас дорослі катали на санчатах, це правда, а от ми їх ніколи. Я і кажу:

— Звичайно, можемо! Сідайте, будь ласка.

От веземо дядечка, а він іще ззаду паличкою своєю підштовхує. Тільки виїхали — тіточка якась біжить.

— Що, — кричить, — зламав?

А ми їй:

— Та ні! Він хоч і важкий, але санчата теж міцні, будь-кого витримають. Так що ви не хвилюйтеся, не зламав.

Дядечко засміявсь і до тіточки:

— Нічого я не зламав. Просто слизько дуже, от я і попросив хлоп’ят підвезти.

Тут і ми зрозуміли, що вона зовсім не про санчата питала.

Тіточка взяла його під руку, і вони пішли. «Спасибі» сказали.

А ми думаємо: «Раз на гору вже зайшли, то ще раз спустимось».

Спустилися. Стоїмо, чекаємо — може, ще когось підвезти потрібно. Довго чекали — ніхто не просить. Бачимо — бабуся йде.

Ми до неї.

— Чи не треба вас на гору підвезти?

А вона ступнула назад і каже:

— Ви вже краще самі катайтесь, а то ще завезете на гору, а там відпустите.

Чи то вона так пожартувала — незрозуміло.

Ми тоді ще раз з’їхали. Вже стемніло, а нікого так і нема.

Ми й пішли собі додому.

«Нічого, — думаємо, — завтра теж прийдемо кататися. От тоді, може, кого-небудь і підвеземо!»

Санько-брехун

оповідання

Санько не був цілий тиждень у школі. А потім приходить. Ми його питаємо:

— Чого ти в школу цілий тиждень не ходив?

— А мені гланди вирізали.

— А як це?

— А от так — були в мене гланди, а зараз нема, — і рота відкрив. — Бачите?

Ми всі подивилися, але нічого не побачили.

— Нічого ми не бачимо!

— Звичайно, не бачите, бо їх уже нема. Ось тут, — і паль­цем у роті щось показує.

— Так ти ж палець вийми, не видно нічого!

— Хоч і вийму, так усе одно не побачите, бо їх уже вирізали.

Я тоді теж палець у рот засунув і кажу:

— І в мене нема. Не треба нічого і вирізати.

А він:

— Гланди у всіх є!

Я тоді Митьку в рот подививсь і Наталці, але й у них нічого не побачив.

— Нема, — кажу, — ні в кого гланд. Що ти нам голови морочиш!

— Нема, — Санько говорить, — значить, ви всі ненормальні. А в усіх нормальних людей гланди є!

Так ми йому і не повірили.

Але чого ж він цілий тиждень у школу не ходив? Незрозуміло!

Найкращий намет

Приїхали!

Що не кажіть, а в таборі було здорово!

Ух, як було в таборі!

Ех, як у таборі було.

А ми з Митьком спершу і їхати не хотіли. У нас на літо свої плани були...

Але виявилося, що вони не збігаються із планами батьків, і ми поїхали у табір.

Тільки-но наш автобус у ворота заїхав, назустріч дядеч­ко біжить у спортивних штанях і майці.

— Куди? — кричить. — Куди ви їх привезли?

— Сюди, — водій йому. — У мене тут усе записано. На п’ятдесят четвертому кілометрі повернути праворуч і лісом іще дванадцять кілометрів.

— Я ж дзвонив у місто, щоб сьогодні не привозили! У нас іще не все готове. Що я з ними робитиму?

— А я звідки знаю? — здвигнув плечима водій. — Я своє зробив — привіз їх. А ви вже робіть що хочете. Не назад же з ними їхати!

— Назад! Назад! Я ж дзвонив у місто, щоб завозили тільки післязавтра.

— Знати нічого не знаю, — каже водій. — Я тут ні при чому. Я привіз, а ви вже далі робіть що хочете. Я ще сьогодні в Житомир маю з’їздити.

— Ну от... — чую за спиною чийсь голос. — Завезли са­мі не знають куди, а в них іще не все готове.

Обертаюсь — хлопець сидить, білявий такий, і валізу на колінах тримає.

— Ти нащо, — питаю, — валізу на колінах тримаєш?

— Це не валіза, — він мені. — Це футляр для акордеона.

— А де акордеон?

— Та всередині ж.

— Ух ти! То це ти його аж сюди віз? І грати будеш?

— Буду. Я в музичній школі вчусь. Мені треба щодня грати.

— А якби ти на піаніно вчився, то і його сюди потягнув би?

— Не зна-аю... Я на акордеоні граю.

— А чого ж, — Митько встряв. — Він тільки передок відламав би, де клавіші, і грав би собі тут.

— Нічого я не відламував би, — почервонів хлопець і одвернувся.

Так я і не почув, чим розмова нашого водія з тим дядеч­ком закінчилась, але всі почали з автобуса вилазити.

Вилізли й ми з Митьком. Стоїмо, роззираємося. Кругом купи сміття, дошки лежать. Робітники ходять. Пили скрегочуть, сокири цюкають. Фарбою пахне.

— І скажіть же, щоб іще мінімум два дні нікого не присилали! — дядечко у майці водієві кричить.

— А мені що, — водій каже. — Я привіз, а ви вже як знаєте. Не назад же їх забирати.

Він сів у автобус і поїхав. Йому ще сьогодні чогось у Житомир треба було.

А ми лишилися: справді, не назад же нам їхати!

Дядечко тоді й каже: