Митькозавр із Юрківки

Але Славко не послухався й оголосив мі мажор.

Однак мі мажор він заграти не встиг, бо до нас саме вбіг начальник табору.

— Це ти, Омельчук, знову? — зашепотів він, хоча, як мені здалося, йому хотілося кричати. — Щоб завтра і духу твого не було в таборі. Сам, сам одвезу тебе додому і влас­норучно передам батькам!

— Ну от, знов Омельчук... — заканючив Митько. — Завжди Омельчук! Я сплю давно! Хіба я винен, що йому серед ночі грати закортіло?

— Дивно! — мовив начальник табору, вгледівши Славка. — Це ти вирішив грати?

— Ага! — щиросердно зізнався той. — Мені потрібно вправлятися щодня, а сьогодні, виходить, я день пропустив.

— Ну нічого, — втішив його начальник табору. — ­Завт­­ра гратимеш удвічі більше ніж звичайно. А зараз — спати!

— Бач, — мовив перегодя Митько. — Йому так нічого, а мене — так із табору...

Він іще трохи побубонів, а тоді замовк і засвистів носом. Славко дихав глибоко, і я зрозумів — він теж спить.

Я ж заснути не міг — весь час перевертався з боку на бік і сердився на Митька із Славком. «Це ж треба, — думалось, — не давали людині спокою, балакали, бігали по табору, верещали й грали на акордеоні, а тепер сплять мов убиті. А ти тут мучся безсонням у юні роки».

І раптом я почув знадвору чиїсь кроки. Власне, якби то були просто кроки, то нічого незвичайного чи страшного в них і не було б. Але то були не просто кроки: якісь обережні, скрадливі — це я зрозумів одразу. Кроки наблизилися до нашого намету, проминули його й стали оддалятись.

«Може, злодій? — майнула думка. — Або якийсь бандит?» І тут чогось я згадав Митькову розповідь про червону руку. Не можу сказати, що від того на душі моїй полег­шало. Я накривсь із головою, але стало ще страшніше — уявлялося, що той, хто ходить знадвору, зайде до намету і вдарить по голові, а то й душити почне своєю червоною рукою. Я мерщій вистромив носа назовні: ледь чутні кроки знову наближалися.

Я хутко натягнув на ноги сандалі й розбудив Митька із Славком. Спершу Митько розсердився, але коли взнав, що табором хтось бродить, зрадів.

— Ха-га, — сказав він. — Я знаю, чим це діло пахне. Хтось узнав, що відкриття затримується на два дні, тож тут майже нікого нема, і вирішив скористатися нагодою і щось украсти.

— Що ж тут можна вкрасти? — здивувався Славко.

— Ну, якби я був злодієм, то й сказав би, — мовив Митько. — Мало чого! Може, ліжко чи тумбочку.

— І пхатися із тим ліжком чи тумбочкою через ліс?

— А зовсім необов’язково, — запевнив Митько. — Зо­всім необов’язково. От я читав, що деякі злодії закопують крадене неподалік од місця злочину, а коли вже ту річ пе­рестають шукати, викопують і спокійнісінько йдуть додому.

— Що ж він, буде ліжко серед ночі закопувати?

— Та звідки я знаю! Чого ти причепився до мене? — розсердився Митько. — «Що» та «чого»! Хіба я грабіжник який?! Треба спіймати його на гарячому.

Коли Славко почув, що треба когось ловити, то злякав­ся і сказав, що з нами не піде, а залишиться в тилу, тобто у наметі.

— Це про всяк випадок, щоб я міг розказати, як усе було.

— Це ж про який такий випадок? — поцікавився Митько, але Славко не відповів, бо знову неподалік почулися таємничі кроки.

Славко ухопив мене за руку.

— Не треба, хлопці, — зашепотів він. — Хай собі ходить. Яке вам до того діло?

Але я вивільнив руку, і ми з Митьком вислизнули в ніч.

Ми вислизнули в ніч, моторошно темну, неприродно тиху. Я навіть не уявляв, що в нашому таборі може бути так тихо. Ще кілька годин тому все навкруги вирувало: вищали пили, грюкали молотки, гримкотіли відра, тупали ноги, лунали голоси. Тепер же все втихло до ранку...

Та до ранку ще далеко. Стомлений табір спав.

Не спали тільки ми з Митьком, не спав, може, у «тилу» Славко, не спав іще хтось — ходив щойно табором, скрадаючись, наче злодій, ховаючись від людей.

Хто?

Десь за нашими спинами притишено дзенькнуло.

— Коло їдальні, — вловив я.

Сторожко вглядаючись у темряву, ми подалися до їдаль­ні, але не прямо, алейкою, а повз умивальники. Коло їдаль­ні нікого не було.

— Може, він побачив нас і втік? — запитав Митько, але тут я помітив постать, що простувала алейкою назад, до наметів, несучи в руці щось важкеньке.

— Оно, — вказав я.

Невідомий ішов неквапно.

— Ач, — сказав Митько, — уже щось поцупив. Я ж казав. — Тоді помовчав і рішуче додав: — Будемо брати!

— Що брати? — не зрозумів я.

— Його брати. Вперед!

Ми рушили слідом, намагаючись ступати якомога тихіше, і несподівано я почув, а може, то мені тільки здалося, що незнайомець схлипнув. Ось він ніби шморгнув носом...

— Митю, — почав був я, але тут ми побачили, що навперейми незнайомцеві кинулась якась тінь.

— Їх тут двоє! — скрикнув Митько, і раптом голосний зойк розітнув тишу.

— Здавайся! — загорлав басом Митько. — Руки вгору! Оточуй їх, хлопці! Бери їх у коло! В’яжи їх! Собаку спускай!

Я зрозумів, що книжки про міліцію знайшли надійний притулок у Митьковій голові.

Дві постаті перед нами так і вклякли на місці.

— Не спускати їх з прицілу! — не вгавав мій друг. — Ні з місця! Стріляю без попередження!

І враз просто нам у очі вдарило сліпуче світло.

— Третій! — гукнув Митько.