Митькозавр із Юрківки

Отож ми й докучали моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня:

— Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі!

Але батьки дуже сумнівалися, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам.

— Уявляю собі, що вони там вироблятимуть, — хитала головою мама.

— Двоє лобуряк на голову старенькій жінці, — і собі докидав тато. І тільки моя бабуся підтримувала нас.

— Не такій уже й старенькій, — казала вона. — Ми з нею однолітки.

І тепер, коли я згадав про Митькову бабусю, то миттю повернув до друга своє, як то пишуть, «радісно-збуджене» обличчя.

— Ти гадаєш?

— Та я певен цього.

— Але чому?

— А де ж ми, на твою думку, будемо збирати отих любих хрущиків і метеликів? Щось давненько я вже не бачив у нашому місті довгоносиків. А ти? Може, ти знаєш, на якій вулиці вони оселились? Тоді нам не треба нікуди їхати.

Надія у вигляді колекції пронизаних шпильками жучків заграла перед моїми очима.

— Митьку, ти геній!

— Ну, не зовсім, — скромно потупив очі мій приятель, — але дещо отут, — він постукав пальцем себе по лобі, — маю!

— Не така вона вже й старенька, — стояла на своєму моя бабуся: їй теж було нелегко підтримувати нас.

Ми вп’ятьох сиділи на кухні — бабуся, мама, тато, Митько і я, вкотре обговорюючи, чи можна нам з Митьком їхати. Дідусь сидів у вітальні перед телевізором із газетою в руках. Він ніколи не втручавсь у сімейні проблеми, і за це я був йому тільки вдячний.

Адже коли б він вирішив пристати до когось, то ще не­відомо було, чи до нас із бабусею, чи до тата з мамою.

— Хоч і не старенька, — мовив тато, — а коли б вам, мамо, вони обоє сіли на шию на три тижні, то хто знає, якої б ви заспівали.

— О, я була б тільки щасливою, — не здавалася бабуся. — Село, річка, ліс, два юних джентльмени. Певно, я знову відчула б себе молодою.

— Боюсь, що ненадовго, — обізвалась мама. — Господи, як ви мені вже набридли з цим селом!

— Невже ви хочете, Оксано Павлівно, — втрутився на­решті в розмову й Митько, — щоб ваш син, а заодно і його найкращий приятель ціле літо нудились у місті, де все кругом — і пилюга, і розжарені спекотні вулиці — навіває сумні думки і сприяє передчасному старінню наших організмів? — (Цю промову він підготував заздалегідь.) — А хіба існує кращий відпочинок, ніж там, у селі, злитися з природою після важкої праці й успішного закінчення п’ятого класу?

— Не дуже-то ви й перепрацювались, — кволо посміхнулася мама.

— Хоч би як там було, — вів своє Митько, — дітям потрібен відпочинок. До того ж як інакше ми виконаємо важливе завдання із зоології?

— Яке ще там завдання?

— Хіба Сергій вам нічого не казав? Адже вчителька звеліла нам — мені та йому — зібрати найкращу колекцію жуч­ків і метеликів. «На вас, — каже, — хлопці, вся надія!»

— Так уже й сказала? — засумнівався тато.

— А того, хто не принесе першого вересня колекцію до школи, не переведуть у шостий клас.

— Так уже й не переведуть? — не повірила мама, але видно було, що Митькові слова таки надщербили її несхит­ність і стрілка маминої впевненості гойднулась у наш бік.

— А може, просто двійку поставлять, — не здавався Мить­ко. — А кого порадує двійка у перший же день на­вчання? Це на весь навчальний рік може настрій зіпсувати.

— Еге ж, — знов усміхнулась мама, — вам зіпсуєш. Госпо­ди, як ви мені вже набридли! Ну, то як? — звернулась до тата.

Я відчув, що дмухнуло сприятливим вітром.

— Та хай уже їдуть, — одмахнувся він. — А то ж спокою не даватимуть ціле літо. Тільки щоб бабусю слухали.

— Ура! — закричали ми й вибігли з кухні, але в перед­покої на мить затримались.

— Чула? Чула? — сміявся тато. — «Передчасному ста­рінню наших організмів», га?

— А як тобі оце, — вторувала йому мама: — «На вас, хлопці, вся надія». Ну й молодці!

— І настрій у них на цілий рік зіпсується!

— Ех ти, — закинув я Митькові, — то це ж вони з нас глузують!

— Ага, — почухав він потилицю, — переборщили трохи. Ну та нічого. Головне — мета досягнута.

— Та й справді, мета досягнута, — ляснув я свого друга по плечу. — То коли їдемо?

— Їдемо?.. Післязавтра. Треба ж іще зібратись.

* * *

— Не виходьте на зупинках із вагона, — кричала услід поїздові мама.

— Зразу ж дайте телеграму, — не відставала од неї ­бабуся.

— І не здумайте їсти ковбасу. Влітку вона може зіпсуватись, — і собі гукала Митькова мама.

Ми чесно дотримувались усіх обмежень, які наклали на нас батьки: не висовувались із вікна — бо може продути; не стояли в тамбурі — можна випасти; не виходили на зупинках — можна відстати; не виймали гроші з кишень — можуть украсти; не їли ковбаси чи, не дай боже, консервів — можна отруїтись. Якщо оголосити весь список заборон до кінця, то виникне запитання, що ж зрештою таки можна робити.

— Чай будемо? — запитав увечері провідник.

— О-о! Чай! — заволав наш супутник, голомозий дядько, який до цього сидів, втупившись у книжку. — Звичайно, будемо! Три, ні, — чотири склянки!

— Секундочку. А ви, хлоп’ята?

— Чай? Чай... — зашепотів Митько. — Здається, про чай нічого не казали.

— Будемо, — відповів я, заглянувши у свій записник, де матуся власноручно записала всі «не можна»: чаю в тому списку не було. — Дві.