Митькозавр із Юрківки

— А що ви можете подарувати? — поцікавився Віка.

— І він іще питає! — сплеснув долонями дарувальник чудес. — Усе! Усе я можу, звісно, в розумних межах. А от що ти хочеш?

Віка замислився. Якби ж то в нього був час подумати хоча б день... А так одразу й не скажеш.

— А канікули зараз ви можете зробити? — запитав він.

— Канікули... Можу, — якось нерадо проказав продавець-дарувальник.

— Ну, не канікули, — Віка збагнув, що бородань чомусь невдоволений таким бажанням, — а зробити так, щоб у мене замість двійок стояли п’ятірки? Це не складно? Мене тоді вдома не лаяли б.

— Не складно, — спохмурнів дарувальник іще більше. — Але навіщо воно тобі? Гадаю, тобі потрібне щось важливіше. Бач, я вже казав — ми намагаємося принести своїми чудесами якомога більше користі. Звичайно, можна і канікули, і п’ятірки. А далі? Знову почнеться навчання, замість цих двійок ти нахапаєш нових... А там й кінець чверті не за горами, — проказав раптом голосом Людмили Петрівни.

Віка здригнувсь і уважно поглянув на співрозмовника, але той, мов нічого й не сталося, продовжував:

— Та й не у чверті справа, і навіть не в річних оцінках. Вибач мені, мій юний друже, бажання твої надто примітивні, і я не помилюсь, коли скажу: мілко плаваєте, юначе, міл­ко плаваєте. Покладись на мій досвід. Мені здається, тобі по­трібно щось більше — не за розмірами, певна річ, — а, так би мовити, достойніше. Те, що залишиться при тобі і через місяць, і через рік... Ну, словом, якесь внутрішнє переконання, таке, що згодилось би тобі у подальшому житті... Га?

— Ну... Може... — погодився Віка, не зовсім, проте, розуміючи останні слова.

— Такий, знаєш, урок...

Хлопець скривився.

— Ні-ні, не звичайний урок у прямому розумінні цього слова, а... До речі, котра година? — зовсім недоречно поспи­тав продавець і сам собі відповів: — За п’ять хвилин третя. Ого! Ну то як? Покладаєшся на мене? Пригадую, якось... Ну та це неважливо. То згода? Вибрати тобі щось на свій смак?

— Давайте, — кисло погодився Віка. Він уже геть зневірився у чудесах дивакуватого балакуна і погодився скоріш із ввічливості, та й дістати хоч якусь дрібничку теж кортіло.

— От і добре, — зрадів продавець. — От, скажімо, що тобі хотілося зранку? Ага, — мовив тут-таки. — Щоб ударив двадцятиградусний мороз і відмінили заняття в школі... Щоб тебе не викликали на другому уроці, так... Щоб Людмила Петрівна не залишила тебе після занять, далі... Ну, це вже нікуди не годиться... А отут... Гм... Здається, дещо цікавеньке. Так-так... Справді. От і все. Готово! Думаю, це тобі підійде.

— Ви певні? — спитав обережно Віка.

— А кому ж про це знати краще од мене! Певен! — І він безцеремонно став підштовхувати хлопчину до виходу. — А зараз вибачай — за тридцять секунд третя година. Мені час. Бажаю успіху.

Віка й незчувсь, як опинився знову надворі. На мить од сліпучого світла він зажмурив очі і тут збагнув — йому ж так нічого й не подарували!

— То що ж ви мені... — почав він, повертаючись до продавця, і так і застиг із напівроззявленим ротом.

Позад нього нікого не було, а на дверях висів здоровенний замок.

Віка поторгав його — замкнено. Приклав вухо до тонкої дощаної стіни — ані звуку.

Тоді він загамселив у двері кулаком і закричав:

— Дядю! Дядю! Відчиніть!

— І чого? І чого б ото стукати? — почув сердитий голос і озирнувся. Перед ним стояв приймальник посуду. — Не бачиш, що зачинено? Повилазило тобі? Чи, може, весь день отут сидіти накажеш, тебе дожидаючи, без обіду?

— Та... Ме-е... Не-е... — промимрив Віка.

— Отож бо! — погодився приймальник. Він одімкнув замок і зайшов усередину.

Віка спробував і собі зазирнути слідом, але дядько так грюкнув дверима, що хлопець аж відскочив.

— Ох і цікавий, — мовив дядько уже з буди і виглянув з віконця. — Давай!

— Що? — не второпав Віка.

— Що «що»? Ти ж пляшки приніс, чи як?

— Е-е... Ні, — відказав спантеличено.

— То чого ж тоді грюкати? «Дядю-дядю!» Я от зараз вийду та покажу тобі дядю. І тьотю покажу. Племінничок! Ходять тут усякі. Давай-давай звідси. Так і нишпорять. Так і лізуть. Школяр називається! Замість того, щоб уроки вчити... Знайшов дядю!

Віка підхопив свій портфель і кинувся геть. Він одбіг метрів із тридцять, на ходу озирнувся на приймальника, аж раптом відчув під ногами порожнечу і, вже падаючи вниз, збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.

Уже лежачи на піщаному дні, Віка подумав із неприємністю, що сердитий дядько, певно, бачив його ганебне падіння й оце зловтішається у своїй буді. Тож, щоб не виказати роздратування чи навіть удати, що то він стрибнув у яму навмисне, хлопець зіпнувся на ноги, скривив губи у фальшивій посмішці, виткнув голову у білий світ... і остовпів.

Приймальника посуду не було. Віка сторопіло покрутив головою навсібіч, але й сліду будки ніде не помітив. Мало того, йому здалося, ні, він уже виразно бачив — навколишня місцевість змінилася теж.