Митькозавр із Юрківки

А на восьмий день вивчення зоології Митько висловив сміливе наукове припущення.

— Сергію, — сказав він, притискаючи книгу до грудей. — Я все зрозумів. Не там ми шукаємо.

— Тобто?

— А от послухай. Я тут собі дещо виписав. Тільки не переривай. — Він узяв до рук учнівський зошит і набрав повні груди повітря:

— «Багато свідчить про те, що в кінці силуру і на почат­ку девону», це періоди такі, — пояснив Митько. — Знаєш, у зоології там, геології весь час існування земної кулі поділений на періоди. Так от, значить, «у кінці силуру і на початку девону, десь із триста мільйонів років тому, на землі трапилась якась різка переміна. Саме тоді вперше з’явились риби, близькі до відомих нам сучасних видів. У них були справжні кістяні щелепи, луска з налягаючих одна на одну пластин. Плавці мали своєрідний вигляд — нагадували маленькі весла з торочкою з м’яких променів. Ось чому цих риб назвали кистеперими.

Мало того, що вже тоді їм були властиві риси, характер­ні і для сучасних риб, одна з груп кистеперих поклала початок формам, які освоїли суходіл і стали нашими прямими предками».

— Нашими предками? — скрикнув я. — Якісь риби!

— А то, — спокійно відповів Митько. — Ось і малюнок є, — тицьнув він мені під ніс якусь поторочу.

— Ну й страховидло! Отже, ти хочеш переконати мене, що це твій прапрадідусь?

Митько закашлявсь і хотів був щось гостре відповісти, — я бачив це по ньому, — але усвідомлення того, що він зараз дивиться на мене з вершини надбаних знань, одтіснила самолюбство на другий план.

— Чому ж це тільки мій? І твій також.

— А може, в мене інші пращури? — спитав я несміливо.

— Ніяких інших! Ти що, від своїх родичів відмовляєшся? Оце єдині пращури для всіх! — вигукнув нетерпляче Митько. — Ти будеш слухати чи ні?

— Буду, буду, — мерщій згодивсь я і ще раз зиркнув на малюнок.

— «Слід зазначити, що до початку девонського періоду суходіл відрізнявсь од того, який ми бачимо сьогодні. Саме у воді розвивалось багате тваринне й рослинне життя, а на суходолі, що являв собою переважно голий камінь, життя, очевидно, ще не з’являлось.

Життя кипіло в більшості водойм, однак хребетні, наприклад, кистепері риби, очевидно, надавали перевагу пріс­новодним болотам», — мовив Митько із притиском.

— Ну то й що?

— Та не переривай, кажу. «У 1938 році біля берегів Південної Америки рибалки виловили велику, не бачену досі рибу з дуже міцною лускою і трьома парами м’ясистих кистеперих плавців. Довжина її була 150 сантиметрів, вага — 57 кілограмів. Директор місцевого музею міс Латимер звернулася по консультацію до професора Сміта. Вчений класифікував рибу, як представника загону кистеперих».

— Ну то й що? — Я ніяк не розумів, до чого він хилить.

— А те, що вони, вважалося, вимерли 50 мільйонів років тому. Кистеперих риб було багато на нашій планеті в ті часи, коли у воді плавали, уявляєш, іхтіозаври. Це теж дав­но вимерлі...

— Та знаю, знаю, — перепинив я.

— ...По суші никали бронтозаври, коли на землі з’явили­ся перші предки птахів — археоптерикси. «На честь міс Лати­мер рибу назвали латимерією, — читав він далі. — У 1952 ро­ці в Мозамбікській протоці зловили ще одну латимерію, а до середини 1960 року ще шістнадцять». Це в наш час!

— Слухай далі, — Митько перегорнув сторінку. — «Багато віків серед жителів східної частини Індонезії ходили легенди про страшних, ненажерливих драконів. Казали, що з пащ їхніх вилітає вогонь, а здобич вони вбивають одним поглядом злих очей.

Голландські вчені, котрі записали ці розповіді, звісно, не повірили в їх правдивість. Однак ученим здалося, що опис жахливих драконів нагадує давно вимерлих хижаків — динозаврів.

У 1912 році ці розповіді потвердив один голландський льотчик. Він був першим європейцем, який на власні очі побачив драконів острова Комодо. Літак його здійснив вимушену посадку, і кілька місяців цей чоловік прожив буквально в оточенні гігантських химер. Однак його розповідям теж не повірили, бо льотчик повернувся звідти нібито із розладнанням нервової системи».

— Я думаю! — жахнувся я.

— «Після Першої світової війни, — оком не зморгнув Митько, — вчені вирішили таки до кінця розібратись у цій загадковій проблемі «динозаврів». І нарешті в двадцятих роках нашого століття на острові Комодо Зондського архіпелагу було спіймано цього дракона. Ним виявилась гігантська ящірка, або ж варан. Не злякатись чотириметрового гіганта важко. Колір шкіри буро-чорний. З грізної ікластої пащі безперестанку вилітає яскраво-оранжевий роз­двоєний язик, люто дивляться блискучі чорні очі.

Варан ступає сильними лапами, тіло його піднято над землею, волочиться лише хвіст. Сила в цьому хвості страш­на. Дослідники бачили, як одним ударом варан збиває кабана, валить з ніг оленя».

— От би й собі там побувати, — в захваті мовив я.

— «Гігантський варан, — не звернув на мене ніякісінької уваги Митько, — був відомий ученим з палеонтологічних знахідок» (палеонтологія — це наука, що вивчає викопні організми), е-е, «знахідок в Австралії, в шарах мезозойської ери. Вважалося, що він повністю вимер теж більше ніж п’ятдесят мільйонів років тому».