“Одного березневого сумного дня мадярська п'яна салдатня на полі битви трупи позбирала, своїх з почестями поховала. А наших, голих, босих, покатованих на ті вози селянські поскладала, і так везла в столицю вулицями, щоб насміхалися над ними нові пани, зарозумілі, гордовиті. Було огидно бачити ту нечесть, коли ще й трупи так спрофанували. Знущались варвари прокляті ще і з поляглих у боях та мертвих, яких самі замордували, хоч ті із ними не воювали. На кладовище потім привезли скидали в яму в чім були та за собою землю зарівняли, щоб і знаку не залишилося, щоб українці навіть те не знали, що де поховані вони, Могила ця - Могила Невідомих, холодна, мовчазна німа, ніхто не знає хто вони, яке їх прізвище і звідкіля, А скільки їх лежить - ніхто не рахував, ніхто їх не ідентифікував, з розбитими обличчями та голих, і жадних документів в них нема, а форму й одяг з них увесь стягнула мадярська та солдатська жебрачня, а в графів обшарпана й сама... Могила ця без дошки, без хреста, без напису... Зарівняна, пуста. Та ось на другий день, на диво мадярні вночі вінці з'явилися на ній з червоних рож, гвоздиків і чатиння... Тієї днини ті вінці з могили гонведи всі позбирали і спалили. За тиждень на могилі появились знову червоні квіти, ще і посадив хтось маленький прут - рослину яворову, І нехай росте, хоч так ми будем знати могили місце де шукати, як заросте вона травою... Та варвар з угорської пустині брутальним чоботом своїм ті квіти потоптав і нині і вирвав яворика, щоб не ріс на тій могилі, і геть поніс, і поломав той прутик на коліні. Вночі могилу знов хтось покопав, засіяв квіти і червоний мак, хай біситься мадярський кат тепер уже не стопче їх ногами і всіх не виполе кривавими руками. Дубову дошку, грубу і важку встромили в землю українські руки, її напевно, виймуть ті звірюки, нехай на ній той напис прочитають. А напис так звучав: “Герої за Свободу полягли та живуть серед народу”, І знов прийшли ті варвари, кати, понищили і ці нові сліди, викрикували і слова погані, бо вже червоні маки розцвітали, так само, як і васильки в Копані на масовій могилі тих героїв, що в битвах полягли на “Краснім Полі”. Жандарми знову маки затоптали і на могилі грунт перекопали та мусіли константувати й те, що українську душу не зломили. Тут відчували ту моральну силу, яка приходить і на цю могилу. І знов минув там тиждень-два і на могилу посадив хтось рожі і викликав тим погляди ворожі. Жандарми в Хусті бісились і по хатах робили труси. Начальство враз зловити мусить бунтівників порядку, що глузують, таємно на могилі демонструють. І от жандарми почали вночі могилу вартувати, і тих, що квіти там садять задумали спіймати й покарати. Але над рано сторожа не спала у крові там лежав жандарм, його застрілив партизан”.[93]