МОЇ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ІЗ ЗАКАРПАТТЯ

У Перечині вели вісьмох Січовиків на розстріл. Вони ввесь час по дорозі співали гимн “Ще не вмерла Україна”. Коли привели їх на місце розстрілу, то аж за третім разом вдалося мадярам їх розстріляти, бо за першими двома разами кулі не могли їх поцілити.

Багато подібних оповідань існує про боротьбу Січовиків на фронтах, про партизанські бої, про муки Січовиків у тюрмах і концтаборах, тяжке положення Січовиків в горах. Про ці події виникло в народі багато оповідань, легенд і пісень.

До деяких оповідань спричинилися і мадярські старшини, що з признанням згадували про героїчну й відважну боротьбу Січовиків на фронтах. Є тут оповідання про кулеметчика на фронті під Королевом над Тисою. Оповідає один мадяр: “На фронті під Королевом над Тисою розгромили ми цілу чоту Січовиків. Майже всі впали. Усі загинули. Тільки кулеметчик був добре критий і немилосердно косив нас з кулемета. Хотіли ми взяти його живим за всяку ціну. Але не вдалося. Окружити його не могли, щоб не виставити себе на небезпеку іншим Січовикам з-заду. Дістали ми наказ взяти його штурмом. Він палив як скажений. Як уже не міг з кулемету, взяв револьвер і стріляв на нас далі. Вистрілявши всі набої, відкинув револьвер, витягнув багнет і зачав ним оборонятися перед нами. Нам не лишалося нічого іншого як надіти його на наші багнети. Згинув з окликом: “Смерть ворогам, слава Україні!”^[94]

Про того самого кулеметчика оповідали, що він скосив тоді на полі під Королевом численних мадярських гонведів. Мадяри хотіли взяти його живим, щоб замучити його жорстокими тортурами. Але він волів згинути, ніж піддатися ворогам.

Найкраща й найцікавіша легенда про сімох Січовиків на фронті під Королевом, її селяни оповідають поміж собою дуже поважно та з великим пієтизмом.

“Сталося то в Королеві над Тисою. Січовики поставили проти мадярів сильний фронт. Хоч їх небагато було, але були добре укриті й розміщені та могли порядно сипати мадярам гарячого заліза за шкіру. Січовики билися, як леви. Мадяри наступали на них лавами. Падали, мов п'яні, і гинули в калюжах крови. Але по їх трупах сунулися все нові ряди мадярських гонведів. Здавалося, що тому не буде кінця. Під хмарами мадярів горстка Січовиків не втрималась. Їх розбито. Але за це мадяри заплатили кров'ю великого числа своїх гонведів. Січовики дістали наказ відступити. Та семеро з них не послухало наказу й далі косили мадярів до останнього набою. Аж тоді хотіли відступити, але було вже запізно. Мадяри оточили їх та взяли в полон. Довго не бавилися зі Січовиками. Відразу засудили їх на розстріл. Перед розстрілом мадярський командант запитав їх: “Яке ваше останнє бажання?” - “Побачити родичів” - відповіли Січовики. “Це неможливо” - сказав мадяр. “Так тоді дозвольте нам заспівати!” “Співати то можете” - байдуже відповів мадяр. Тоді стали всі Січовики в ряд. Приказ: “Струнко” - задзвенів голос січового коменданта. “Праву руку вгору” - впав дальший наказ. З уст сімох Січовиків рознеслися по цілім краю могутні звуки нашого національного гимну: “Ще не вмерла Україна, ні слава ні воля; ще нам браття молодії усміхнеться доля. Згинуть наші вороги!...” При кінці всі, як один, кликнули: “Смерть наїздникам-окупантам! Слава Україні!”.^[95] В ту хвилину груди Січовиків прошили кулі клятих монголів. Січовики, як стояли над Тисою, так в неї упали. Срібноводна українська Тиса прийняла своїх дітей, відважних лицарів-січовиків, до свого лона.

“Їхній спів ще довго розносився понад нею. Від того часу кожного вечора над Тисою чути непереможний спів: “Ще не вмерла Україна!” Бо їхній дух не згинув. Він все буде зніматися над Карпатською Україною і будити нарід проти мадярських займанців, бо Україна не вмерла! Україна вічна, як вічний український нарід і його право до української землі від Попраду по Кавказ”.^[96]

Людина не може вийти з дива, коли чує, як скрізь всюди, куди тільки поверне, з якою повагою говорить селянство про Карпатську Україну та українську владу. Це була для закарпатського населення, як селяни говорять, “золота доба”, яку вони, селяни порівнюють зі сном.

НА ЕМІҐРАЦІЇ

НІМЕЧЧИНА

Коли я приїхав до Відня в кінці березня 1939 року, мені не довелося довго відпочивати, бо транспорти з втікачами з Карпатської України почали приїздити до Відня. Правда, тут до того часу вже існував Допомоговий Комітет, що був заснований у Відні при УНО (пані Олена Левицька й д-р Остап Грицай). Тому що я походив із Закарпаття і знав багато людей, що приїжджали до Відня, мені припала доля бути головою Українського Допомогового Комітету. Треба зазначити, що на полагодження справи УДК мусіли дати згоду адміністративні уряди. Все це на скору руку отримано.