МОЇ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ІЗ ЗАКАРПАТТЯ

У квітні 1941 року мене перевели на працю до Українського Допомогового Комітету в Берліні. Тут ішла шалена підготовка до війни з большевиками. Українці готовились до того, щоб разом з німецькою армією дістатися на українські землі й на звільнених від большевиків землях організувати українське життя. Це сталося 30 червня 1941 року у Львові, де група українців під проводом Ярослава Стецька проголосила відновлення Української Держави. Це був виклик німецькій політиці супроти України. Німецька армія, заскочена доконаним фактом, спочатку не знала на яку ногу їй стати, бож вона у стосунках з українцями признавала їм право на самовизначення. Однак не довго прийшлося чекати, бо вже за кілька днів прийшли вказівки з партійного осередку, який не признавав Україні жодного права на самостійність, трактуючи Україну як свою колонію. Очевидно, виарештували провідників, які зважилися проголосити відновлення Української Держави. Настали часи репресій, але українці не здавали своїх позицій, стали організуватися, висилаючи свої похідні групи на Україну до її столиці - Києва. Там похідним групам багато допомогли місцеві українські діячі. У такій ситуації, що її створили німці Україні, наступило скоро протверезіння серед нашого громадянства, особливо після арешту гестапом та розстрілами українських патріотів, як Олени Теліги, Івана Рогача, Василя Кузьмика та багато інших з українського активу. Картина настала не гірша як за Сталіна.

Дня 16 вересня 1941 року розпочалася перша хвиля арештів українців у Кракові, Львові, Відні та Берліні. Новостворений український уряд під проводом Ярослава Стецька німецьке гестапо спочатку ізолювало, а потім вивезло до Берліну на Alexander Platz.

В Берліні заарештували 52 особи, між ними й мене; більшість активу на цьому терені, яких примістили в тюрмі на Alexander Platz. Спочатку всіх 52-ох осіб примістили в одній великій залі. Між іншими були тут такі особи: Іван Габрусевич, Осип Тюшка, В. Антонович (Антик), Нестор Процик і багато інших. Ця заля була дуже брудна й завошивлена. За три тижні нашого перебування в цій залі, 7 жовтня 1941 року відбулося в нас перше “відвошивлення” (Entlausung). Ціла операція відбулася так, що від нас забрали все наше білля та убрання до газування, а нас усіх з цілого поверха тюрми, може, понад 400 осіб, як мати породила, загнали до однієї залі, де кожний дістав тільки місце до сидження. Повітря на залі було дуже тяжке. Тут, крім українців, були інші національности гітлерівської “Нової Европи”, як французи, бельгійці, голяндці, поляки, чехи та німці, які не погоджувалися з політикою Гітлера. Майже всі тут тюремники були людьми з провідної верстви з даного народу.

Щоб час проходив якось скоріше, організовано концерт на якому виступала кожна національна група. Я пригадую, що між нами був один визначний французький оперовий співак, що своїм співом підтримував нас всіх на дусі. Ця “розривка” тривала 36 годин. За весь цей час майже ніхто нічого не їв і не спав. Ця сама процедура повторилася 7 листопада 1941 р.

Після кількох тижнів перебування у тюрмі, нам дозволили одержувати харчові пачки й білизну. З харчами в тому часі й на волі було тяжкувато. Але наші приятелі, які ще залишилися на волі збирали між собою харчеві картки й приносили до моєї дружини, яка разом з Марушкою Габрусевич накуповувала продукти й приготовляла пачки з них до тюрми. Були також випадки, що власник мешкання, в якого ми мешкали А. Рексгавзен, що мав добрі зв'язки з селом, приносив нам часто деякі продукти.

Ми передавали вістки з тюрми на волю в дуже оригінальний спосіб. У той день, коли наші жінки приносили нам передачі, один із німецьких співв'язнів сидів на вікні, спостерігаючи наших жінок. Як тільки вони наблизились з пакунками під тюрму, ми кидали крізь видовбану у вікні дірку “грипс” (була це зроблена з хліба кулька, в середині якої на папірчикові було повідомлення про наше положення). В тому часі, як жінки побачили, що “грипс” упав на землю, одна з жінок випускала свою торбинку, з якої все розсипалося на землю. Збираючи розкидані речі до торбинки, жінка піднимала і “грипс”.

По кількох тижнях нас розмістили по одиночках. Це нам завдало певні труднощі у комунікації із світом та й поміж собою, одначе невдовзі ми знайшли й на це спосіб. Раз на тиждень кожний з нас мав змогу піти до лікаря, де сходилися кілька в'язнів разом. Чекаючи на свою чергу, ми використовували час для того, щоб поділитися новинами, що їх ми мали.

Перебуваючи в тюрмі ми не сподівалися, що зможемо скоро вийти на волю. Я побачив, що тут нема для мене рятунку.

Роздумуючи одного дня над своєю долею, мені прийшла думка до голови звернутися за поміччю до Ісуса Христа. Сказавши правду, я ніколи не був побожний у розумінні релігійного припису, а причиною такого стану було це, що священики в тому часі як я ходив до школи, були в більшості мадяронами, тому я не мав до них довір'я, а через те вони не мали на мене жодного релігійного впливу. Але тепер думка просити про поміч Ісуса Христа зродилась майже якось несподівано.