Морбакка

У капітанській каюті було дуже гарно. Меблі й стіни з червоного дерева аж блищали. І райська птаха там справді була.

Птаха виявилася ще дивовижнішою, ніж уявляла Сельма. Вона була нежива, стояла посеред столу в барвистому оперенні.

Сельма вилізла на стілець, звідти — ​на стіл, вмостилася біля птахи, заворожено розглядаючи небачену красу. Юнга стояв поруч, показував їй довгі, блискучі пір’їни, які звисали додолу.

— Певно вона справді з раю, — ​озвалася дівчинка. — ​У неї ніжок немає.

Сельма так собі й уявляла рай, що ходити там не треба, достатньо літати. Вона з великою побожністю милувалася птахою, склавши ручки, мов до вечірньої молитви. Їй цікаво було, чи юнга знає, що ця птаха оберігає капітана Стрьомберґа, але запитати не сміла.

У своєму зачаруванні вона просиділа б так увесь день, якби її не отямили вигуки на палубі. Здавалося, хтось її кликав: Сельмо! Сельмо!

Невдовзі уся компанія спустилася в капітанську каюту: лейтенант Лаґерльоф, Товста Кайса, пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса, капітан Стрьомберґ і Юган з Анною. Їх було так багато, що в каюті вмить стало тісно.

— Як ти сюди потрапила? — ​здивовано й водночас налякано питали вони.

Дівчинка враз і сама усвідомила, що йшла палубою ніжками, сама спустилася трапом і зайшла в каюту — ​ніхто її не ніс.

— Ану, злазь зі столу, — ​веліли вони. — ​Побачимо, чи можеш ходити.

Сельма злізла зі столу на стілець, зі стільця — ​на підлогу, і виявилося, що й стояти вона може, і ходити.

Як же всі зраділи! Подорож виправдала себе, дорога виправа не була даремною. Маленька дівчинка не буде безпорадною калічкою, а виросте повноцінною людиною.

Дорослі не ховали сліз, навперебій говорили, що це цілюще купання в Стрьомстаді допомогло дитині одужати. Хвалили повітря, море й саме місто. Усі були дуже щасливі, що приїхали сюди.

Своїми здогадами Сельма ні з ким не поділилася. Цікаво, чи дійсно їй допомогла райська птаха? Невже це маленьке диво в пір’ї з країв, де ноги зайві, навчило її ходити по землі, де ноги вкрай потрібні?

Подарунок на згадку

І ось настав час прощатися з пані Стрьомберґ і Маленькою Морбаккою. Діти поскладали свої коштовні мушлі, дорослі спакували валізи. Ще трохи, і всі піднімуться на борт пароплава, який повезе їх зі Стрьомстада.

На причалі стояла велика людська юрба. Не лише капітан Стрьомберґ з командою та інші друзі й знайомі, але й багато-багато чужих людей.

— Здається, ніби тут зібралися усі тутешні лоцмани, капітани й рибалки, — ​сказав один з чоловіків, які ходили з сімейством Лаґерльофів під вітрилами.

— А ще всі курортниці й дружини рибалок, — ​додав другий.

— Вони прийшли попрощатися з Ґуставом, — ​промовила пані Лаґерльоф. — ​Він же з кожним тут потоваришував.

Лейтенантові Лаґерльофу довелося прощатися зі стількома людьми, що міг би й на пароплав спізнитися. Усі знали, що він приїжджав у Стрьомстад, сподіваючись на одужання донечки, яка не могла ходити, і тепер одностайно його вітали.

— Як втішно, лейтенанте, що крихітка стоїть на палубі разом з іншими дітками, — ​сказав один рибалка.

— То твій мерлан, Улаусе, зцілив дитину, — ​швидко відгукнувся лейтенант.

— Так, мерлан — чудова риба, — ​відповів рибалка.

Лейтенант обернувся до зграйки курортниць.

— Дуже вам дякую! Ви теж доклалися до доброї справи.

— Ґуставе, поквапся! Час вирушати! — ​крикнула з палуби пані Лаґерльоф. — ​Уже третій гудок дали!

Останньої миті нагору трапом збігли дві гарно вбрані дівчинки, кинулися до сестричок Лаґерльоф, присіли в поклоні, статечно потиснули руки, побажали щасливої дороги, подарували кожній по згортку й бігцем повернулися на причал.

То були доньки кондитера, з якими все літо гралася Анна. Маленька хвора дівчинка їх майже не знала. Її дуже спантеличило, що й вона отримала прощальний подарунок.

Розгорнувши папір, Сельма побачила гарну річ: червону шовкову стрічку з приклеєним клаптиком пап’є-маше і вишитими на ній чорними шовковими нитками літерами.

— Це книжкова закладка, — ​сказала Товста Кайса. — ​Будеш закладати сторінки в Псалтирі.

— Тут написано: «На добру пам’ять», — ​завважила мама. — ​Щоб ти ніколи не забула дівчинку, яка тобі її вишила.

Відтоді червона шовкова стрічка з клаптиком пап’є-маше і чорними вишитими літерами довгі роки лежала в її Псалтирі. Коли в неділю у церкві Сельма розгортала Псалтир і бачила закладку, часто згадувала давно минулі часи. Відчувала запах моря, бачила кораблі й моряків, хоча саме море пам’ятала дуже невиразно, зате яскраво уявляла мушлі, медуз, крабів, морські зірки, мерланів і макрель. Потім із забуття виринав світло-червоний будиночок на Карлсґатан, райська птаха, дружина капітана Стрьомберґа, «Якоб», Сірий Острів, Естра-Гамнсґатан, пароплав «Уддегольм» і трійка коней, запряжених у велику бричку.

Згодом Сельма бачила в уяві, як бричка виїхала на великий зелений моріжок з низькими червоними господарськими будівлями й білим парканцем. Коні стали перед подовгастим головним будинком з маленькими віконцями й невеличким ґанком, і Сельма почула, як усі радісно закричали: «Слава Богу, ми знову вдома!»