Морбакка

— Чому ти не можеш тихо лежати собі в могилі, як належить? — ​запитала жінка. — ​Ти ж знаєш, ліпшої могили тобі не мати. І не сподівайся, що тебе поховають в освяченій землі. Ти помер оскверненим, нечистим.

Вона говорила дуже впевнено, бо ж знала, що він був лихою людиною, а тому негідний лежати на церковному кладовищі.

— Нема чого тобі вставати з могили й прагнути помсти. Ти ж знаєш, що отримав заслужену кару.

Доки говорила, привид, як їй здалося, потемнів, виразніше вималювалися його обриси, а потім начеб хотів накинутися на неї. Але й цього разу жінка не злякалася, знову заговорила з ним, твердо вирішила покласти край людським бідам.

— Якщо ж заспокоїшся, обіцяю, що мій старший син стане священником і заступить тебе на парафії. Він добра дитина й, без сумніву, стане таким слугою Божим, який наверне людські серця до Бога, а не відверне від Нього.

Уже після перших слів обіцянки жінка помітила, як привид наче розтанув у місячному сяєві, лише зосталася імлиста тінь, але з її останніми словами теж зникла.

Відтоді привида біля Каменю Перепочинку ніхто більше не бачив. Біда минула, і в Морбацці запанувало щастя й достаток. Хутір став не гіршим за інші на парафії, з’явилися нові господарські будівлі, власники жили заможно, не тривожачись за хліб свій щоденний.

Правдивість цієї історії, на думку старої пані, підтверджувалася тим, що на початку XVIII століття одного молодого хлопця послали на науку, він, по батькові Мурель, вивчився на священника, й згодом йому надали місце в парафії Емтервіка. Поселився молодий панотець у Морбацці й став там першим парохом. Усі його попередники мешкали в Сюнне, а в Емтервік приїжджали лише в неділю на службу Божу.

Селяни дуже тішилися, що мають свого священника, а насамперед раділи, що він живе на власному хуторі, тож йому не треба будувати оселю. Хоча Морбакка була далеченько від церкви, цей недолік урівноважувався тим, що, завдяки власності, він був заможним і незалежним чоловіком.

Платня священника невелика, більше частина залишалася пробстові в Сюнне. Був би священник злидарем, якби не Морбакка.

Щоб така вигідна і парафіянам, і священникові ситуація збереглася, перший священник з Морбакки видав одну зі своїх доньок за священника на ім’я Люселіус. Згодом той успадкував і хутір, і посаду.

Люселіус вчинив так само. Видав свою доньку за пароха Еріка Веннервіка й теж заповів зятеві садибу й посаду.

Стара господиня розповідала, що всі визнавали таку традицію правильною і гідною продовження. Навіть парохові доньки, на її думку, були задоволені й щасливі.

Парох Веннервік

Стара пані також розповіла економці, що розбудували Морбакку саме три перші священник — ​Мурель, Люселіус і Веннервік.

У їхні часи це був усього лиш звичайний селянський хутір, і хоч великий та заможний, нічим не відрізнявся від інших осель: стайня на десять корів і конюшня на двох коней — ​ото й усе. У житловому будинку одна-єдина простора кімната, де днювали й ночували господарі та челядь, а ще маленька «чорна кухня» з огнищем посередині. На хуторі було ще багато будівель: комора на підпорах для провіанту, лазня, солодівня, де готували солод для пивоваріння, кузня, тік і стодола, де зберігалося сіно. Але все дуже маленьких розмірів, бо й сам хутір був тоді невеличкий, оброблялися лише ближні ділянки.

Стара пані дивувалася, мовляв, важко уявити, як ці троє священників примудрилися збудувати конюшню на десятеро коней і стайню на тридцятеро корів, а також великі стодоли на сіно, комори, дровітню — ​усе вважали потрібним у господарстві. Пивоварня і кімнатка при ній, де розташовувалася контора, збереглися донині, як і молочарня, ткацька майстерня та житло розпорядника хутора.

Наостанок — ​у самому кінці 1790-х — ​батько старої господині, парох Веннервік, збудував новий житловий будинок. Як порівняти з усім іншим, то був дуже скромний дім. Парох вдовольнився одноповерховою будівлею з кухнею, чотирма кімнатами внизу і двома на піддашші. Але й кухня, і всі приміщення були світлими, просторими й такими милими, що затишок відчувався уже з порога.

Саме парох висадив на північному боці будинку великий сад з плодовими деревами й заклав город, де росли запашні трави, а ще перед фасадом облаштував маленький розарій. Розповідали, що він виріс у родині садівника й городника, тож знав цю справу. Деякі невеличкі трояндові кущі і яблуні, які досі ростуть в сільських садибах Емтервіка, теж він посадив.

Юнаком майбутній священник учителював у великому панському маєтку й відтоді, за словами старої пані, полюбив парканці й хвіртки. У Морбацці парох Веннервік обгородив штахетним білим парканом з гарними хвірточками й розарій, і город. Звернувши з дороги на алею, треба було спершу відчинити великі, гарні ворота. Обабіч алеї тягнулися господарські будівлі, теж обгороджені парканцями з хвіртками, як і головний будинок.