Морбакка

Діти любили слухати оповідки про пароха Веннервіка. В конторі вони знайшли в стінній шафі книжки грецькою та латиною, підписані його іменем, а ще переписані його рукою вірші Бельмана й Леопольда[1]. Діти знали, що фортепіано й гітара з’явилися на хуторі при парохові, тож мали дуже гарне уявлення про нього. Про священника розповідала не лише економка, але й батько і тітки. Парох був приязною людиною з добрими манерами, старався ошатно вдягатися, і любив не лише квіти та яблука, але й, судячи з усього, птахів, бо саме він спорудив восьмигранний голубник на зеленому моріжку під кухонним вікном. Діти розуміли, що йому хотілося, щоби Морбакка була гарним і затишним місцем. Священники, які мешкали там до нього, жили здебільшого простим, сільським життям, він же змінив підхід, завів такі-сякі господарські порядки, збагатив і полегшив життя.

З часів пароха Веннервіка в садибі збереглася картина, написана олійними фарбами, — ​портрет дівчини, яку він кохав у юності, багатої та родовитої панянки з Вестерґьотланда. Він був домашнім учителем її братів. До його появи в домі дівчина ніколи не зустрічала вродливішого юнака й закохалася у нього, а він, звісно, у неї. Вони шепотілися про свої почуття у потаємних альтанках палацового парку й присягалися до віку кохати одне одного. Та одного разу їх спіймали на гарячому, і молодого вчителя негайно звільнили.

На пам’ять про перші юнацькі мрії у Веннервіка залишився портрет коханої, хоч і не бозна-який вдалий, бо в оточенні панянки не знайшлося доброго художника. Личко під припудреним волоссям здавалося напруженим і невиразним — ​чи то обличчя, а чи гарна маска.

І личко, і голівка мали шляхетні форми, а для того, хто на власні очі бачив сяйливі очі й усміх на устах, портрет, напевно, видавався прекрасним.

Мабуть, сільський парох черпав у тій картині силу, яка спонукала його заквітчати свій дім, поселити біля нього птахів і скрасити життя музикою та старовинними піснями.

Гусак

Лише один вчинок пароха Веннервіка діти не схвалювали. На схилі віку він одружився зі старою дівкою Ракліц, економкою, яка раз по раз змінювала місця служби, бо ніде не могла вжитися зі злючими господинями маєтків, аж доки сама стала такою ж злющою, як вони.

Якщо вже парохові так припекло одружуватися, то мав би хоч подумати, як захистити свою милу донечку від мачухи. А мачуха поштуркувалася дитиною, як хотіла, карала, била й звалювала на неї непосильну роботу. Ось цього діти ніяк не могли подарувати парохові. І невимовно раділи, коли старий цап одного разу так напився бражки, що збив з ніг саму пані Ракліц і перевернув сулію з самогоном.

Так само вони ставали на бік базарної юрби, яка цупила в пані Ракліц товар на торговиці в Омберґсгеді і викрикувала, що морбаккський парох добра людина, він нізащо не вимагав би грошей у бідняків за свої яблука.

Та найбільше діти захоплювалися спритним злодюжкою, який зумів відімкнути комору з провізією, хоч злюка-господиня й повісила там новий тяжкий замок, який більше пасував би для тюрми.

І ледь не плакали за великим гусаком.

Одного погожого квітневого дня у часи пані Ракліц випустили попастися цілу зграю гусок. Саме тоді високо в небі пролітали з голосним ґелґотанням дикі гуси. Свійські гуси відкликнулися, залопотіли крилами, але так буває щовесни, тож нікому й на думку не спало зачинити їх в стаєнці.

Зграї гусей летіли одна за одною, а домашні гуси дедалі більше хвилювалися. Аж раптом великий гусак злетів угору й приєднався до зграї диких родичів.

У Морбацці сподівалися, що він невдовзі повернеться, але той не повернувся. Полетів геть. Так і не з’явився, і всі подумали, що вже ніколи його більше не побачать. Мабуть, став здобиччю лисиці або орла, казали мешканці Морбакки, а може, не приведи лихо, впав на землю з розірваними легенями. Свійський гусак ніяк не зміг би дістатися з дикою зграєю до далекої Півночі.

Усе літо про втікача нічого не було чутно. Надійшла осінь, дикі гуси знову потягнулися ключами над головами — ​з ґелґотанням і закличними криками. Домашні птахи, які гуляли на лузі, відповідали їм, лопочучи крилами.

Пані Ракліц завважила хвилювання своїх гусок і вирішила вчинити мудріше, ніж минулого разу: веліла пасербиці, Лісі Майї, притьмом бігти на задвірок, щоб посадити птиць під замок. Ліса Майя поквапилася виконувати наказ, та щойно вийшла на моріжок, як почула над головою голосний ґелґіт. Вона й стямитися не встигла, як на лужок сіла купа диких птахів. Попереду дибав перевальцем великий білий гусак, за ним — ​сіра дика гуска й дев’ятеро строкатих гусяток. Парохова донька й ворухнутися не сміла, щоб їх не сполохати. Тільки обережно відхилила двері стаєнки й сховалася за ними.

Гусак рушив просто на задвір’я, сімейство — ​за ним. Ліса Майя сторожко визирнула з-за дверей. Білий гусак почимчикував до гусячого загону, покликав за собою решту. Потім показав своїй родині дорогу до корита з кормом — ​вівсом та водою, почав пригощатися. Ніби казав: «Дивіться, ось це мені звичне. Ось так я жив усе життя. Ніяких турбот, їж собі з повного корита».