Читаем Морбакка полностью

Пані Ракліц була така збуджена й налякана, що Лісі Майї доводилося примовляти до неї, мов до малої дитини. Вона завела мачуху до кімнати й вклала в ліжко. Не могла відлучитися від неї ні на крок, сиділа поруч, тримаючи за руку й до світання вислуховуючи її жалі.

Після тієї ночі пані Ракліц мов підмінили, вона стала дуже привітною до пасербиці. І вже не була такою, як колись, майже не виходила зі своєї кімнати, дозволяючи Лісі Майї керувати господарством. Не відмовлялася допомогти перед святом чи приїздом гостей, але тільки в будинку.

Так пані Ракліц дожила до 1835 року. Хтозна, чи по-справжньому подружилася з пасербицею, та, коли Ліса Майя врешті вийшла заміж, і вдома з’явилися малята, пані дуже їх полюбила. Діти щодня забігали до неї в кімнату привітатися. Ще вона дуже любила каву й просила постійно підтримувати вогонь в кахельній грубці, щоб заварювати собі духмяний напій.

Пані Ракліц і дітей запрошувала на каву, але їхня мама цього не схвалювала, навряд чи дітям корисна кава, і просто заборонила її куштувати.

На другий день дві молодші донечки, Нана й Лувіса, навідалися, як завжди, в бабусину кімнатку, а коли повернулися, від обох здалеку пахло кавою.

— То чим сьогодні вас пригощала бабуся? — ​запитала мама.

— Кашею, мамусю, — ​одностайно, впевнено відповіли дівчатка.

— У чому ж ви зварили кашу?

— У кавнику, мамусю!

Маленькі хитрунки відповіли так простодушно, що мама мимоволі засміялася.

Водяник

На південь від Морбакки є місцини, де природа гарніша й розмаїтіша, ніж на півночі парафії.

Там Фрюкен вгризається у суходіл глибокими бухтами, одна попри одну, береги там родючі, до води збігають листяні ліси й де‑не-де стоять мальовничі старовинні хутори. Між бухтами — ​скелясті миси, порослі лісом, такі негостинні й дикі, що нікому й на думку не спадало розчищати їх під ниви чи будувати житло.

Якось улітку Ліса Майя Веннервік вирушила верхи в Бьоссвік, найпівденнішу з бухт, щоб замовити смачні груші, які добре там визрівали в затишку пагорбів. Мешканці Бьоссвіка гарно її прийняли, запрошували на гостину, тож додому вона вибралася доволі пізно.

Дівчина не боялася повертатися самотою у світлу літню ніч. Їхала поволі, ніяк не могла досхочу насолодитися нічною красою. То вона опинялася на високому гребені, у лісовій гущавині, де панувала така пітьма, що їй здавалося, ніби з хащі ось-ось вигулькнуть розбійники або ведмеді стягнуть її з сідла. То спускалася у світлі долини з росистими луками, стрункими берізками та білими, мерехтливими озерцями. Небо рожевіло від заходу сонця, віддзеркалюючись у водній гладіні. Їй ще не доводилося бачити такої розкішної ночі.

На березі однієї з заплав Ліса Майя побачила великого гарного коня, який пасся у траві. Він був сірий, у яблуках по всьому тілу, з такою довгою гривою, що вона торкалася землі, і пишний хвіст, товстий, мов житній сніп, теж звисав до самого долу; з широким крупом, високою холкою, ясноокий, зі стрункими ногами й невеличкою головою. Білі копита виблискували сріблом, коли кінь підіймав ноги з трави.

Ліса Майя неквапливо спустилася униз схилом, Вороний ступав кроком до вигону, де випасався кінь. Вона підійшла зовсім близько, їх відділяла лише загорода. Ліса Майя могла б простягнути руку, щоб погладити красеня по крупу.

Досі кінь не звертав на вершницю уваги. Але тепер підвів голову й глянув на юну дівчину.

Ліса Майя була така вродлива, що парубки кидали сокири, коси й усякий реманент і бігли до дороги, стовбичили там біля загород, доки красуня проїжджала повз них верхи.

І ось, коли жеребець у яблуках звів на неї свій погляд, їй здалося, що в його очах зблисло таке ж захоплення, як у сільських парубків, які звисали з жердин загороди!

Якусь мить він дивився на неї, потім рвучко розвернувся і поскакав галопом геть, лишень грива розвівалася і хвіст задерся. Промчав через усю луку й, на превеликий жах дівчини, з розгону шугонув в озеро. Дно бухти було пологе, і коли кінь помчав по воді, навколо нього снопами здійнялися бризки, наче шумовиння на водоспаді. І раптом він зник.

Ліса Майя злякалася, що сталася біда, що кінь на шаленому бігу впав на глибину й ось-ось потоне. Вона почекала секунду, але кінь не виринув. Гладінь озера була рівна, мов дзеркало.

Ліса Майя захотіла підступити ближче до води й, якщо можливо, врятувати прекрасне створіння від смерті. Як вчинити, не знала, але прекраснішого коня вона ще на світі не бачила; не могла безпорадно стояти на дорозі, навіть не спробувавши йому допомогти.

Ліса Майя натягнула повід, розвернула Вороного до загороди, й вдарила його по крупі нагайкою, змушуючи перестрибнути жердя. Однак Вороний був з тих коней, у яких розуму більше, ніж у людини. Замість стрибати через загороду, він стрілою помчав додому. Сидячи високо в сідлі, дівчина не мала великої влади над своїм жеребцем і швидко збагнула, що цього разу змусити його до послуху їй не вдасться. Вороний знав, чого хоче. І знав, що то був за кінь, якого вона хотіла врятувати з озера.

Перейти на страницу:

Похожие книги

100 великих деятелей тайных обществ
100 великих деятелей тайных обществ

Существует мнение, что тайные общества правят миром, а история мира – это история противостояния тайных союзов и обществ. Все они существовали веками. Уже сам факт тайной их деятельности сообщал этим организациям ореол сверхъестественного и загадочного.В книге историка Бориса Соколова рассказывается о выдающихся деятелях тайных союзов и обществ мира, начиная от легендарного основателя ордена розенкрейцеров Христиана Розенкрейца и заканчивая масонами различных лож. Читателя ждет немало неожиданного, поскольку порой членами тайных обществ оказываются известные люди, принадлежность которых к той или иной организации трудно было бы представить: граф Сен-Жермен, Джеймс Андерсон, Иван Елагин, король Пруссии Фридрих Великий, Николай Новиков, русские полководцы Александр Суворов и Михаил Кутузов, Кондратий Рылеев, Джордж Вашингтон, Теодор Рузвельт, Гарри Трумэн и многие другие.

Борис Вадимович Соколов

Биографии и Мемуары