Морбакка

То був великий недогляд, що перед початком земляних робіт лейтенант не велів дослідити ґрунт і з того боку. Однак будівництво продовжилося на вже визначеному місці. Один старий будівельник порадив перенести стайню вище на схил, бо впоратися з синьою глиною майже неможливо. Однак лейтенант настояв на своєму. Мовляв, і на глині покладемо фундамент, її ж поклади не бездонні, а каміння удосталь — ​хоч весь Осберґ розберемо.

Робітники віз за возом скидали каміння в синю глину, невдовзі постав високий насип, який тримався купи, не розповзався і, на позір, міг витримати опорну стіну. Але раптом полили дощі, і в насипі з’явилися тріщини. На ранок він почав провалюватися, а за кілька годин повністю зник.

Будівельники та й багато хто ще почали радити лейтенантові перенести стайню в інше місце, але той не бажав здаватися. Скільки праці вже вкладено, а якщо переносити будівництво, то все доведеться починати наново. До того ж лейтенант Лаґерльоф дуже хотів, щоб стайня стояла саме там, не уявляв собі іншого місця, де стайня була б і поруч, і в очі не впадала.

Усе літо возили камінь, зсипали в синю глину, але восени ніхто не мав певності, що фундамент витримає, тому вирішили зачекати до весни, спершу подивитися, як глина поведе себе, коли відтане земля.

Навесні, щойно зійшов сніг, лейтенант Лаґерльоф пішов поглянути на фундамент. Кладка трималася міцно, тріщин не видно, але й весна ще не почалася по-справжньому, земля ще не розмерзлася.

Лейтенант спускався на будівельний майданчик по кілька разів на день. Фундамент стояв, ґрунт начеб не розлазився. Лейтенант вирішив ризикнути, послав за каменярем і його підмайстрами, мовляв, можна братися до стін.

Ті прийшли, почали мурувати стіни зі східного й північного боку, щоб дати фундаменту на західному боці добре влягтися.

Ближче до літнього сонцестояння узялися за небезпечний бік. Усе наче йшло добре. Дійшли майже до останньої кладки, бо ж будівельники вправні хлопці, а в середині липня поповзли тріщини. Усе раптом почало зсуватися. Довелося в неймовірному поспіху розбирати цеглу, доки зсув не припинився.

Лейтенант по-справжньому засмутився. Він не знав, як йому вчинити.

У той час, коли довелося зупинити будову, закінчилися гроші, надані тестем. Звісно, фабрикант Вальрот був людиною щедрою, готовою до розуміння ситуації. Якби лейтенант звернувся до нього на кілька днів раніше, написав і пояснив, чому будівництво виявилося дорожчим, ніж передбачалося, і попросив грошей на його завершення, тесть не відмовив би. Але тепер, після нового зсуву, лейтенант не хотів звертатися до нього по допомогу. Мусив би визнати, що іще немає ні підлоги, ні даху, ані стін навіть і що гірше — ​треба знову починати з укладання фундаменту.

Тесть міг би подумати, що він невдаха, і втратив би до нього довіру.

Лейтенант вже був готовий відмовитися від затії, хоча й дуже цього не хотів. Усі його плани йшли шкереберть. Ще й стара стайня уже ледь не валилася.

Звісно, давно треба було перенести будівництво на нове місце, але як вчинити тепер, коли стіни наполовину готові? Та й не відомо, що коштуватиме дорожче: починати від початку чи продовжувати будувати на старому місці.

Є в Естра-Емтервіку невеличка фабрика Ґордшьо, лише за півмилі від Морбакки. У ті часи там мешкав брат пані Лаґерльоф, фабрикант Карл Вальрот, чоловік розумний і розсудливий, якому лейтенант довіряв, як нікому іншому на світі. Ось до нього він і подався, щоб пожалітися на свою біду й попросити поради.

Фабрикант Вальрот рішуче порадив відмовитися від будівництва.

— Немає сенсу просити у батька ще грошей, — ​сказав він. — ​Він охоче допомагає, але хотів би, щоб гроші використовувалися з користю. Брати позику теж не радив би. Невідомо, скільки ще доведеться перекладати стіни. Так і збанкрутитися недовго!

Лейтенант залишися ночувати в Ґордшьо, увесь вечір проговорив зі шваґром та його дружиною. Бо як же відпустити гостя без вечері? Лейтенант намагався триматися, як звичайно, розважав господарів жартами, але в душі заліг крижаний холод. Він розумів, що шваґер має рацію, не ображався на нього, але усвідомлення власних марних зусиль боляче вразило його самолюбство.

Дорогою додому з голови не йшли похмурі й дивні думки: невже він з тих людей, що на кожному кроці зазнають поразки?

А були ж часи, коли він вважав себе пестунчиком долі. Щасливо одружився, отримав у спадок Морбакку. Та ось згодом його почали переслідувати невдачі.

Він подав у відставку з військової служби лише тому, що отримав прочухана від начальника за знехтуване шикування. Рішення поспішне, але він не надто за ним жалкував. Засмучувало лише те, що не став полковим писарем, як батько. Ці обов’язки встигли розділити між двома діловодами. Одна з посад дісталась би йому, але й сама посада незначна, і платня мізерна.

Спроба поглибити русло Емтан теж закінчилася провалом.