Морбакка

Музики старалися щосили. І дзвонар Меланоз, і Ян Аскер, і пан Тюберґ впевнено виконували свою партію, майор часто відставав, а лейтенант підсвистував час від часу: то його свистунець капризував, то він сам хотів збити з ритму інших.

Догравши, усі пожвавилися, звеселіли й вирішила заграти марш ще раз, щоб він прозвучав уже досконало. Майор щосили дув у валторну, аж очі наливалися кров’ю, а щоки, здавалося, ось-ось луснуть, та все ж не надто вправно давав собі раду з інструментом і вибивався з ритму.

Раптом він зірвався з місця і з такою силою пожбурив валторну в кут під грубкою, що поцілив у ногу унтерофіцера Вакенфельдта, у найболючіше місце.

— Чорти б мене вхопили! — ​скрикнув майор. — ​Не хочу псувати «Марш»! Хай грають ті, хто вміють!

Приятелі трохи розгубилися, але заграли втретє, а майор заспівав: «Сини народу, що кров проливають».

Його чудовий, глибокий бас заповнив увесь дім. Голос лився могутнім потоком, а йому вторували деренчливе фортепіано, хрипкий кларнет, цигикання дзвонаревої скрипки, звичне для сільського виконання, розсохла флейта пана Тюберґа, триструнна гітара, ледь чутне дзеленькання трикутника фон Вакенфельдта й свист вередливого лейтенантового свистунця.

Усіх охопив пекучий жаль, бо ж ми втратили Фінляндію[7] і тепер мовби разом з хоробрими вояками Бйорнеборґа виступили в похід, щоб відвоювати в росіян цей край.

А коли марш відгримів, лейтенант кивнув дружині, і вона заграла «Тіні шляхетні, поважні отці» з опери «Ґустав Васа» — ​хіт майора.

Еренкруна затягнув своїм потужним басом, його підхопили інструменти.

На дивані, який стояв у вітальні між вікнами, принишкли й слухали Даніель з Юганом, Анна, Сельма й Ґерда.

Вочевидь, їм веліли сидіти тихо, коли дорослі грали й розважалися. Так наче вони малі діти. Слухаючи оперну арію, мимоволі уявляли, що майор співає про себе й про решту присутніх у вітальні. Для дітей ці люди були мовби примарами минулого, тінями багатої, блискучої епохи, а їм самим дано лише побачити слабкі відблиски давніх часів.

Нова Морбакка

Сімнадцять котів

В останні роки життя полкового писаря у Морбацці жила скотарка на ім’я Брітта Ламберт. Маленька на зріст, негарна, обличчя темне, наче дублене, та ще й одноока. З людьми порозуміння не знаходила, вічно бурчала, але любила худобу й була доброю робітницею. Якщо вночі очікували отелення, вона стелила собі в стайні й там спала. Щодня гріла в пивоварні воду, щоб корови мали тепле пійло, а коли під кінець квітня закінчувалося сіно, і худоба мусила вдовольнятися житньою соломою, не раз крала з конюшні сіно, призначене для коней.

Стайня, де жінка поралася, була стара й темна. Якщо зайти знадвору, то й власної руки не побачиш. Проходи вузькі, підлога в ямах, стійла тісні, а вичистити їх Брітта Ламберт не дуже вміла. Та все ж худоба була доглянута. Не траплялося такого, щоб якась корова переїла, чи поранилася до чогось гострого, чи невдало отелилася. І молока завжди вистачало, і телята підростали. Одним словом, господині Морбакки не доводилося турбуватись про худобу.

Та ще більше, ніж корів, Брітта Ламберт любила кішок. Вона начеб вірила, що коти здатні захищати і її, і худібку. Не було нічого гіршого, як попросити Брітту хоча б іноді топити кошенят, щоб кішок не стало більше за корів. У темній стайні з усіх боків блимали зелені котячі очі. Кішки шугали під ногами, часом і на плечі стрибали, бо їх так привчила Брітта Ламберт.

Коли після смерті батька лейтенант Лаґерльоф став спадкоємцем Морбакки, на хуторі жили не менше сімнадцяти котів. Усі до одного смугасто-руді, жодного білого, жодного чорного чи сірого, бо Брітта Ламберт вважала, ніби лише руді коти приносять щастя.

Лейтенант, звісно, любив тварин і не мав нічого проти котів, але тримати в стайні аж сімнадцятьох, поїти їх і годувати — ​то вже занадто. Молока випивали стільки, що вистачило б на трьох телят. Щоправда, винищили всіх щурів і полівок, але й на пташок полювали, майже жодного горобця не залишилося.

Недобре, звісно, позбуватися тваринок, тому, щоб не тривожити Брітту й інших жінок на хуторі, лейтенант нікому не зізнавався у своїх намірах. Лише довірився Бенґтові-Коротунові, колишньому конюху, який далі жив на хуторі й виконував таку-сяку дрібну роботу.

З того дня кішки почали дивним чином зникати. Не швидко й не раптово, а поступово. Брітта Ламберт наче й помічала, що її улюблениці кудись запропадаються і більше не повертаються, але певності не мала, бо ж усі вони були однієї масті — ​смугасто-руді. Вона пробувала полічити їх, коли ті приходили попити молока, але завдання виявилося непростим. По-перше, кішки юрмилися навколо миски, а, по-друге, у стайні було темно, хоч в око стрель.

Брітта пожалілася на свою біду молодій господині й старій економці.

— Боюся, що коли пропадуть усі руді кішки, щастя піде з двору, — ​сказала вона. — ​Невдячність до тих, хто нам допомагає, завжди матиме наслідки.

Проте пані Лаґерльоф і економка одностайно запевняли, що до зникнення кішок не мають жодного стосунку. Невдовзі, мабуть, усі щасливо повернуться.