Морбакка

А ще був дзвонар Меланоз, якого навчав сам пробст Фрюксель. Він писав вірші, шив черевики й майстрував меблі, а також порядкував сільським господарством. Був розпорядником і заводієм на всіх весіллях та похоронах, до того ж його вважали найкращим шкільним учителем в озерній долині Фрюкена. Щонеділі йому доводилося грати на жахливому органі в естра-емтервікській церкві, що було понад сили такій музикальній людині. Тільки й радості мав від скрипки, грою на якій утішав себе недільними вечорами.

Ну ось, усі згадані особи домовилися зібратися одного різдвяного дня у Морбацці, доки там ще не допили різдвяне пиво, не доїли шинок й особливого хліба з сусла.

Перший з прибулих не ввійшов відразу в дім, а чекав на решту: майора Еренкруну, пана Тюберґа, церковного сторожа Яна Аскера, рахівника Ґеєра й дзвонаря Меланоза.

Коли всі зібралися, музики бадьоро рушили до ґанку з майором на чолі, голосно співаючи військову пісню «Португалія, Іспанія, Великобританія».

Морбаккський лейтенант, вочевидь, передбачав, як розгортатимуться події, але з дому не виходив, щоб не зіпсувати задоволення гостям. Та коли почув пісню, миттю вийшов назустріч. Унтерофіцер фон Вакенфельдт теж не зволікав, бо ж, звісно, перебував на хуторі — ​Різдво ще ж не закінчилося.

Доки гості роздягалися у хутірній конторі, скидали шуби й ботфорти, лейтенант послав на горище двох синів, Даніеля та Югана, за гітарою, валторною, флейтою і трикутним ударником. Сам поквапився у спальню, вийняв з-під ліжка великий скрипковий футляр, поклав його на стілець, вставив ключ у замок і благоговійно вийняв скрипку, загорнуту в червону шовкову хустку.

Хоча сам ніколи не курив й іншим не дозволяв курити в будинку, все ж послав хлопчиків у контору за старовинною люлькою з довгим цибухом з часів пароха Веннервіка й квадратною скринькою з тютюном, щоб майор міг собі звично попахкати люлькою і щоб нічого не могло зіпсувати йому настрій.

Коли п’ятеро гостей разом з унтерофіцером фон Вакенфельдтом і лейтенантом Лаґерльофом ввійшли у вітальню, коли принесли тацю з тодді й усі, крім пана Тюберґа, який назавжди відмовився від алкоголю, наповнили келихи, а майор нарешті розкурив люльку, яка довго лежала без діла, вони одностайно вирішили, що не варто витрачати цінний час на карти й пусті балачки — ​ліпше музикувати.

Саме цього й очікував лейтенант.

Скрипку вручив дзвонареві Маланозові. Той трохи впирався, бо ж скрипка — ​найшляхетніший інструмент, а в цій кімнаті зібралися люди, гідніші заграти на ній, ніж він, дзвонар. Однак на скрипку ніхто не претендував, тож Меланоз страшенно зрадів, ніби знайшов неймовірний скарб, і відразу взявся її налаштовувати.

Флейта, звісно, дісталася панові Тюберґові. На цьому інструменті він грав у полку, коли барабани відійшли в минуле. Стару морбаккську флейту він добре знав, знав, що вона добряче розсохлася, тому побіг на кухню, щоб занурити її у квас і перемотати конопляним волокном, щоб не розсипалася.

Гітару лейтенант віддав рахівникові Ґеєрові. Обличчя рахівник мав тонке, подовгасте; шия теж довга й тонка, очі водянисто-блакитні, пальці тонкі й довгі — ​від нього всуціль віяло витонченістю. По-дівчачому засміявшись, він накинув на шию широку, яскраву шовкову стрічку й ніжно пригорнув до себе інструмент, наче кохану жінку. Гітара мала тільки три струни, але Ґеєр, мабуть, подумав, що йому, тому, хто здебільшого грає на дошці, їх вистачить.

Передбачливий церковний сторож Аскер прихопив з дому власний кларнет. Той лежав в кишені шуби, тож йому достатньо було піти за інструментом у контору.

Унтерофіцер фон Вакенфельдт сидів, як завжди, у кутку й намагався зберігати на обличчі добру міну, бо ж знав, що на жодному інструменті заграти не зможе через подагричні пальці. Лейтенант підійшов до нього з трикутником, на цьому інструменті навіть йому неважко буде заграти, й унтерофіцер невимовно зрадів.

Майор Еренкруна сидів, випускаючи з-під пишних сивих вусів кільця тютюнового диму. Він бачив, як усі по одному розбирали музичні інструменти, але далі незворушно курив.

— Дай-но мені дві каструльні накривки, — ​попросив він лейтенанта. — ​Хай і я трохи зчиню гармидер. Як я знаю, у цьому домі немає інструменту, на якому я можу заграти.

Лейтенант метнувся у вітальню і повернувся з начищеною до блиску валторною на зеленому шовковому шнурі, яку йому пощастило роздобути для майора.

— Як тобі це? — ​запитав він.

Майор аж засвітився від утіхи.

— Ох, який ти молодець, Еріку Ґуставе!

Він відклав люльку й щодуху заходився дути в мундштук, так що в усіх вуха позакладало.

Усі розібрали свої інструменти, але похопилися, що сам лейтенант з порожніми руками.

Той взяв маленький дерев’яний свисток, який, граючи, треба наполовину занурити в склянку з водою. Отоді він видає трелі, не згірш за соловейка.

Зрештою, покликали пані Лаґерльоф, щоб акомпанувала їм на фортепіано.

На честь майора спершу вирішили зіграти «Марш вояків з Бйорнеборґа». Пані Лаґерльоф взяла перші акорди, шість музичних інструментів підхопили, як уміли. Зчинилася така какофонія звуків, що всі аж отетеріли.