Морбакка

Він знає, що тепер змушений тулитися у двох кімнатках, які орендує на хуторі в парафії Великий Кілс. Він знає, що має у своїй власності лише коня, двоколісний повіз, бігові санчата й трохи убогих меблів. Знає, що з усіх підлеглих у нього зосталася одна сварлива служниця, та все ж вважає, що людям не слід забувати: він — ​той, що колись був знаменитим на весь Вермланд Красеньфельдтом.

Він сидить в санях у старій вичовганій шубі та ще більш вичовганій тюленевій шапці, у грубих рукавицях, щоб вберегти від холоду хворі руки, хоча подагричні вузли важко приховати навіть у рукавицях. Та все ж це саме він тримав в обіймах багатьох-багатьох красунь. Цього в нього не забрати. Хто ще в тутешніх краях прожив таке життя, як він? Кого ще любили так, як його?

Він стискає уста й каже, що ні про що не жалкує. Якби ще раз довелося починати спочатку, прожив би життя так само. Він сповна насолодився усім, що дарувала чоловікові юність і врода, і сила. Життя щедро винагородило його пригодами й коханням.

Можливо, тільки в одному-єдиному вчинку розкаювався унтерофіцер Вакенфельдт. Не треба було йому одружуватися з Анною Лаґерльоф, найшляхетнішою з усіх жінок, які траплялися на його життєвому шляху. Він кохав її понад усе. Але не треба було одружуватися з нею.

Чи годиться Красеньфельдтові поводитися сумирно, мудро управляти своїм маєтком, не спокушаючись здобути багатства легшим і веселішим способом? Він, звичайно, обожнював дружину, але ж це не причина думати, що можна обожнювати лише її. Хіба він міг змінити свою натуру лише тому, що одружився? Хіба не завдяки грі та коханню здобув собі славу?

Так, він шкодував, що одружився. Не для нього така дружина. Він готовий визнати, що не був її гідним. Вона прагнула працьовитості, ладу в усьому, спокійного добробуту. Щосили старалася створити домашній затишок, як у батьків у Морбацці.

Дехто скаже, що побиватися треба не через одруження, а через те, що не зміг вберегти свою кохану від розчарувань і прикрощів. Коли ж Анна фон Вакенфельдт не витримала й померла після сімнадцяти стражденних років у шлюбі, на нього навалилися усі можливі біди. Кредитори забули про пощаду й забрали дім. Довелося покинути гру, бо він програвав, щойно взявши до рук карти. Звідкись взялися подагра й катаракта. Голова посивіла, ще й шістдесят йому не виповнилося, спину скорчило. Він став безпомічним, підсліпуватим злидарем. Він не страждав би так, якби жила його добра, кохана дружина.

З її відходом він втратив коло спілкування. Нікого не цікавило, живий він чи вже вмер. Ніхто не кликав у гості. Здавалося, що люди терпіли його тільки через дружину. Тепер, коли він тужить за сміхом і веселощами, коли йому кортить смачно поїсти й поговорити з освіченими людьми, йому нікуди піти. А коли надходять довгі свята, він не має куди себе подіти й смертельно нудьгує від монотонного життя на сільському хуторі.

Є лише одне місце на світі, куди він може податися, щоб трохи відчути смак колишнього життя, — ​Морбакка, де знайшов свою дружину. Звичайно, він знає, що морбаккці говорять і думають, що Анна була дуже нещаслива у шлюбі з ним, що він довів її до смерті, та він однаково їздить туди тричі на рік, на найбільші свята, бо інакше йому несила жити.

Срібний дзвоник жалібно дзеленькає, ріже вухо. Унтерофіцер Вакенфельдт огріває свого маленького коника батогом. Життя приносить багато гіркоти, і нікуди від цього не подітися. Хай і кінь розділяє біль зі своїм господарем.

***

Якби не знайшлось іншого способу довідатися про наближення Різдва, морбаккська дітвора здогадалась би про це, почувши, як під’їжджає унтерофіцер фон Вакенфельдт.

Помітивши ще здалеку на алеї його сани, діти шаленіли від радості, бігали будинком, повідомляючи всім новину, виходили на ґанок зустрічати гостя, верещали «добрий день» і «ласкаво просимо», частували коня хлібом, відносили плаский, гаптований квітами, саквояж, у контору, відведену під нічліг унтерофіцерові.

Загалом дивно, що дітвора завжди так радісно зустрічала унтерофіцера фон Вакенфельдта. Він не привозив їм ні подарунків, ні солодощів, але діти, мабуть, вважали, що він наче неодмінний атрибут Різдва, а це вже причина для радості. Добре, хоч вони виявляли радість, бо дорослі, по суті, ігнорували гостя. Пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса навіть на ґанок не виходили, а лейтенант Лаґерльоф з важким зітханням відкладав місцеву газету «Вермландстіднінґен», вставав з крісла-гойданки і йшов привітатися.

— Ну, ось, ти знову тут, Вакенфельдте, — ​казав він, виходячи на поріг.

Потім трохи розпитував про мандрівку й стан дороги, проводив шваґра в контору, звільняв місце в шухляді своєї шифоньєрки і в одежній шафі. А тоді забирав дітей і залишав гостя на самоті.