Морбакка

Лейтенантові Лаґерльофу вже не було потреби наймати садівника в Морбакку. Мамзель Лувіса успадкувала від предків Веннервіків любов до садівництва й взяла на себе догляд за садом. Квіти стали її щирими друзями. Вони любили її, як і вона любила їх. Люди дивувалися, як їй вдається виростити їх такими яскравими й пишними — ​ніде такого більше не побачиш. Ніхто не здогадувався, що своїми барвами й буянням квіти завдячували її колишнім мріям про щастя.

Крокви

Коли лейтенант Лаґерльоф і його маленькі донечки гуляли садом чи в полях, вони часто фантазували про те, що було б, якби в Морбакку приїхав король.

У ті часи король кілька разів на рік проїжджав через Вермланд, прямуючи в Норвегію чи з Норвегії, йому треба було десь зупинитися, щоб поїсти й відпочити. Найчастіше його шлях пролягав через Карлстад. Зазвичай він зупинявся на нічліг у маєтку губернатора, але, бувало, удостоював честі й великих землевладців, які могли гідно його прийняти.

Звичайно, вони не мали жодних надій, що король завітає на такий маленький, нікому не відомий хутір, та ще й далеко від головного тракту. Та це анітрохи не турбувало лейтенанта й дівчаток. Якби існував хоч найменший шанс на сповнення їхніх мрій, було б не так цікаво їх обговорювати.

Вони просто тішилися, уявляючи, як звели б почесну арку й розкидали б квіти перед королівською каретою.

Дівчаткам було цікаво, чи дозволять їм зустрічати короля в білих сукеночках, і лейтенант урочисто пообіцяв, що Майя Род, найкраща кравчиня в Естра-Емтервіку, пошиє їм задля такої нагоди нові, білі сукні.

Діти уявляли собі, як король, під’їжджаючи до Морбакки, прикладе долоню дашком до очей, ніби щоб ліпше бачити.

— Що це я бачу?! — ​мав би вигукнути король. — ​Що це за такий великий, білий дім на зеленому моріжку? Невже у цій парафії аж дві церкви?

— Ні, Ваша Величносте, — ​відповість лейтенант Лаґерльоф, бо ж він сидітиме в королівській кареті навпроти короля. — ​Біла будівля — ​не церква, це моя стайня.

Король спантеличено гляне на лейтенанта й скаже:

— Який же ти молодець, Еріку Ґуставе, що змурував таку розкішну стайню!

Розташувати короля з усією свитою в маленькому одноповерховому будинку — ​завдання непосильне, ясна річ. Однак лейтенант уже не раз заводив розмову про добудову другого поверху. Тому вони умовилися: тільки-но дім добудують, прийняти короля буде їм завиграшки.

Хоча однаково буде тісно. Лейтенантові й пані Лаґерльоф доведеться ночувати на сіні в стодолі, а дітям — ​у кролячих клітках.

Оте про кролячі клітки було найкумеднішою вигадкою. Дівчатка невимовно тішилися.

Цікаво, що скаже король про сад.

Напевно, здивується, що в такій глушині існує сад у справжньому англійському стилі.

Тоді лейтенант негайно пошле за старим садівником з радісною звісткою, що король похвалив його доріжки й клумби.

Перед від’їздом з Морбакки король подарує пані Лаґерльоф золоту брошку, мамзель Лувісі — ​золотий браслет, а старій економці — ​велику срібну шпильку для шалі.

Та перш ніж сісти в карету й рушити далі, король потисне руку лейтенантові й скаже:

— Велика тобі вдячність і пошана, Еріку Ґуставе Лаґерльоф! Ти володієш лише маленькою часточкою моєї держави, однак, бачу, чудово про неї дбаєш!

Цими словами лейтенант пишатиметься до кінця своїх днів.

І лейтенант, і діти отримували купу задоволення від таких фантазій.

Шкода, мабуть, що королівський візит не міг відбутися, бо ж, хай там як, а спершу треба добудувати другий поверх.

Уявляєте, уже наприкінці 1860-х років, лейтенант справді вирішив, що все інше зроблено, тож треба оновити житловий будинок. Приїде король чи ні, але в старому домі часів пароха Веннервіка жити стало тісно — ​потрібний другий поверх.

Не можна стверджувати, ніби старий дім не зазнав відтоді ніяких змін. Ще років вісім-десять тому лейтенант розширив вікна, замість колишніх, низьких і ґратчастих. Переклав кахляні грубки, обклеїв шпалерами вітальню і їдальню, замінив старий ґанок великою просторою верандою.

Але тепер очікувалися значно більші переміни. Увесь дах розберуть, поставлять міцніші крокви, наростять догори дощані стіни.

За рік до зняття даху лейтенант найняв двох досвідчених майстрів, які підготували нові крокви, щоб якнайшвидше можна було встановити дах.

Не встигли закінчити роботу, як прийшла звістка про смерть тестя.

Велике горе й важкий удар. Лейтенант відразу відчув, що втратив свою найкращу опору. Тепер доведеться розраховувати лише на власні сили. І всі борги виплачувати з власного спадку. Сини підростали, скоро настане час посилати їх на науку в Упсалу. Тому він вирішив відкласти перебудову в Морбацці на кілька років.

Зазвичай до відкладеного руки ніколи не доходять. Будівництву постійно щось заважало. То лейтенант рік прохворів, то довелося допомагати одному зі шваґрів, який досі був багатий, а тепер потребував фінансової підтримки. Доки лейтенант Лаґерльоф важко гарував і облаштовував свій хутір, минули роки, а він і не зогледівся. Йому виповнилося п’ятдесят, колишній запал згас.