Читаем Морбакка полностью

У каюті вимкнули світло, побажали одні одним на добраніч, бо ж треба поспати. Якийсь час панували тиша й спокій.

Але потім підлога, де лежала Товста Кайса з Сельмою, почала гойдатися вгору-вниз. Дівчинка перекочувалася, мов м’ячик, то до тапчана мами, то під бік Товстій Кайсі. Дуже було потішно й зовсім не страшно. Сельма тільки не могла зрозуміти, чому підлога ніяк не вгамується.

Згодом вона почула, як перешіптуються її мама й тітонька Лувіса.

— Мабуть, забагато з’їла того тлустого лосося у Шьостедтів, — ​сказала пані Лаґерльоф.

— Як на мене, вони погано продумали пригощення, бо ж знали, що нас чекає плавання озером, — ​завважила мамзель Лувіса.

— Еге ж, Венерн — ​це вам не жарти, — ​зітхнула пані Лаґерльоф.

Тут уже й Товста Кайса зашепотіла.

— Скажіть, пані, ми вже дісталися до місця, де закінчується озеро і вода спадає у прірву?

— Та ні, любонько, озеро не закінчиться до самого ранку, — ​відповіла пані Лаґерльоф, не зрозумівши, що мала на увазі Товста Кайса.

На якусь мить вони замовкли, але сну й близько не було. Підлога хиталася, дівчинка далі потішно перекочувалася від краю до краю.

Пані Лаґерльоф черкнула сірником і запалила свічку.

— Треба глянути, чи діти не поскочуються з полиць і не попадають, — ​сказала вона.

— Добре, що ти запалила свічку, — ​озвалася тітонька Лувіса. — ​Однаково неможливо заснути.

— Хіба пані й мамзель Лувіса не відчувають, як нас тягне донизу? — ​забідкалася Товста Кайса. — ​Як ми виберемося з цієї глибіні? Як повернемося додому?

— Про що вона каже? — ​запитала мамзель Лувіса свою братову.

— Вона каже, що ми дійшли до крайньої межі, — ​відповіла пані Лаґерльоф, хоча розуміла не більше за Лувісу.

Знову все стихло, кожний думав про своє. Маленька дівчинка підозрювала, що вони бояться, сама ж почувалася пречудово — ​наче у великій колисці лежала.

Раптом хтось шарпнув клямку, відслонив червону завісу. У каюту зазирнув усміхнений лейтенант Лаґерльоф.

— Як там нагорі, Ґуставе? Насувається шторм?

— О, то ви не спите? — ​здивувався лейтенант Лаґерльоф. — ​Так, трохи звіявся вітер, — ​заспокійливим тоном додав він. — ​Капітан порадив зійти до вас і сказати, що гірше вже не буде.

— А ти як? Спати не лягатимеш? — ​запитала тітонька Лувіса.

— Де ж мені лягти, люба Лувісо?

Лейтенант обвів поглядом переповнену каюту, ніби придивляючись, де йому прилаштуватися, скорчивши при цьому смішну міну, аж всі засміялися. Пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса, які щойно потерпали від страху й морської хвороби, посідали на тапчанах, щоб легше було реготати. Юган з Анною на полицях так заходилися сміхом, аж ледь не попадали вниз. Товста Кайса забула про свій страх опинитися на краю жахітливої прірви й також сміялася, а дівчинка біля неї аж за живіт хапалася.

Лейтенант Лаґерльоф сміявся нечасто, але зараз мав дуже веселий вигляд, стоячи на порозі, бо ж не міг увійти досередини.

— Бачу, у вас все гаразд, — ​сказав він, коли всі трохи вгомонилися. — ​То я піднімуся на палубу, побалакаю з капітаном.

Лейтенант Лаґерльоф побажав на добраніч і пішов собі.

У каюті знову ожили страх і морська хвороба, пані Лаґерльоф знову марно намагалася заспокоїти Товсту Кайсу, яка й далі боялася, що вони ось-ось зваляться у провалля. Маленька Сельма, певно, таки заснула, бо ніяких інших нічних подій не пам’ятала.

У ювелірній крамниці

Тепер найважчі труднощі для мандрівників відійшли в минуле. Можна було більше не боятися перевернутись у бричці на горбистій карлстадській дорозі чи захворіти на морську хворобу, пливучи через Венерн. Подорожні щасливо дісталися до Ґьотеборґа й, забувши про всі клопоти, вирушили погожого літнього дня знайомитися з містом.

Вони вийшли на Естра-Гамнґатан, лейтенант Лаґерльоф чимчикував попереду з ціпком у руці, зсунувши капелюх на потилицю і почепивши на ніс окуляри. За ним ступала пані Лаґерльоф, тримаючи за руку Югана, далі мамзель Лувіса вела Анну, а позаду — ​Товста Кайса з Сельмою. Вона несла її на руках, бо вважала, що в місті тягати дитину на плечах не пасує.

Лейтенант Лаґерльоф був одягнений у брунатний сюртук, на голові — ​світлий солом’яний капелюх. Пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса вдягнули білі панами з широкими гойдливими крисами й справжні кашемірові шалі, під якими майже ховалися просторі спідниці з чорного шовку й гарні оксамитові корсажі з білими вставками й пишними білими манжетами. Юган був у чорному оксамитовому піджачку й штанах, Анна — ​в накрохмаленій ситцевій сукенці в дрібний синій горошок з криноліном, у капелюшку й з парасолькою. Сельма — ​у такій же сукенці, але без криноліна й парасольки; замість капелюшка — ​білий чепчик.

Лейтенант оглянувся на процесію з жінок та дітей позаду, кивнув і усміхнувся. Видно було, що йому подобається подорожувати з сімейством.

— Ніхто з нас раніше тут не бував, — ​сказав він. — ​Треба гарненько все роздивитися.

І вони далі пішли вулицею, розглядали будинки й канали з маленькими мостиками, екіпажі й перехожих, вивіски й вуличні ліхтарі, та насамперед, звісно, вітрини крамниць.

Лейтенант Лаґерльоф нікого не квапив, навпаки, хотів, щоб усі насолодилися побаченим.

Перейти на страницу:

Похожие книги

100 великих деятелей тайных обществ
100 великих деятелей тайных обществ

Существует мнение, что тайные общества правят миром, а история мира – это история противостояния тайных союзов и обществ. Все они существовали веками. Уже сам факт тайной их деятельности сообщал этим организациям ореол сверхъестественного и загадочного.В книге историка Бориса Соколова рассказывается о выдающихся деятелях тайных союзов и обществ мира, начиная от легендарного основателя ордена розенкрейцеров Христиана Розенкрейца и заканчивая масонами различных лож. Читателя ждет немало неожиданного, поскольку порой членами тайных обществ оказываются известные люди, принадлежность которых к той или иной организации трудно было бы представить: граф Сен-Жермен, Джеймс Андерсон, Иван Елагин, король Пруссии Фридрих Великий, Николай Новиков, русские полководцы Александр Суворов и Михаил Кутузов, Кондратий Рылеев, Джордж Вашингтон, Теодор Рузвельт, Гарри Трумэн и многие другие.

Борис Вадимович Соколов

Биографии и Мемуары