Морбакка

— Тут нас ніхто не знає, — ​промовив він. — ​Розглядайтеся навколо, скільки душа забажає.

Мамзель Лувіса, тримаючи за руку Анну, зупинилася біля вітрини модистки, побачила там капелюшок, прикрашений лебединим пухом і яскраво-червоними пуп’янками троянд. Лейтенант Лаґерльоф і пані Лаґерльоф, і Юган, і Товста Кайса, яка тримала на руках Сельму, теж задивилися на капелюшок. Мамзель Лувіса наче забула про інших, стояла, мов заворожена, а лейтенант Лаґерльоф любувався сестрою. Та, зрештою, втратив терпець.

— Ти ж не хочеш пошити й собі такий, Лувісо? — ​запитав він. — ​Хіба не бачиш, він пасує хіба сімнадцятирічним.

— Старій жінці теж приємно помилуватися такою красою, — ​заперечила тітонька Лувіса, хоч і не молода, та все ще вродлива й елегантна.

Відірвавшись від споглядання капелюшка з лебединим пухом, вони підійшли до вітрини ювелірної крамниці, і тут вже спинився лейтенант Лаґерльоф. Якийсь час він розглядав каблучки, браслети, срібні ложки, келихи, викладені рядочком, й аж лайнувся від захоплення.

— Зайдімо, — ​запропонував він.

— Але, Ґуставе, ми ж не купуватимемо зараз прикраси, — ​сказала пані Лаґерльоф.

Вона поклала долоню йому на руку, хотіла затримати, але він уже відчинив великі скляні двері й увійшов досередини. Хоч-не-хоч, усі рушили за ним: пані Лаґерльоф з Юганом, мамзель Лувіса з Анною і Товста Кайса з Сельмою.

Коли вони ввійшли, лейтенант Лаґерльоф уже стояв біля ляди й розмовляв з молодим крамарем.

— Я не маю наміру щось купувати, — ​промовив він. — ​Але на вітрині стільки чудових прикрас, що я захотів роздивитися їх зблизька.

Крамар розгубився, не знав, що відповісти. Пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса взяли лейтенанта за плечі, щоб вивести на вулицю.

Тієї миті з підсобки вийшов сам ювелір. Мабуть, почув, що до крамниці завітало багато людей, може, захочуть щось купити. Він став біля молодого крамаря-помічника, упершись руками в ляду, й приязно запитав:

— Чого панство бажає?

Лейтенант знову пояснив, що хотів лишень помилуватися прикрасами. Хіба не можна просто подивитися на красу, нічого не купуючи?

Ювелір схилив набік голову й скоса глянув на лейтенанта.

— Чую, пане, що ви начеб вермландець?

— Звісно, вермландець, чорти б мене вхопили! Хто ж іще!

Усі, хто був у великій крамниці, раптом розсміялися. Крамарі й контористи, сміючись, обступили лейтенанта Лаґерльофа, з кімнати вглибині салону вийшла ошатно вбрана жінка, дружина ювеліра, якій теж закортіло довідатися, чому це всім так весело.

Проте пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса так зніяковіли, що воліли б від страху трястися у бричці або гойдатися в розбурханих водах Венерна, ніж стовбичити посеред тієї розкоші. Вони знову спробували випровадити лейтенанта з крамниці.

— Ходімо, Ґуставе! Хутчіш ходімо звідси!

— Ні-ні, залишіться, прошу! — ​запопадливо заметушився ювелір. — ​Ми все вам покажемо.

Він дав розпорядження помічникам, і ті заходилися відчиняти шафки, видряпуватися драбинками на вищі полиці, знімати весь товар, і невдовзі довга ляда вже була всуціль заставлена золотими й срібними предметами. Ювелір з дружиною демонстрували чужинцям кожну річ, розповідаючи про їхній вжиток і як вони були виготовлені.

Лейтенант Лаґерльоф зняв окуляри, протер їх шовковим носовичком, щоб ліпше бачити. Він усе хвалив й висловлював свій захват, брав до рук важкі срібні кавники, розглядав декор.

— Глянь, Лувісо! Навіть у суннеського пароха такого не побачиш!

Потім підняв до очей Товстої Кайси срібну тацю.

— Велетень з Осберґа навряд чи трапезує з гарнішого посуду, Кайсо.

Помічники ювеліра пирхали й хихотіли, посміюючись з них. Ювелір з дружиною теж веселився з усіма, але трохи інакше. Обоє поводилися привітно, вочевидь лейтенант їм сподобався. Невдовзі вони вже знали, хто саме до них завітав і що родина прямує в Стрьомстад, сподіваючись вилікувати дитину, у якої щось сталося з ніжками, і вона не може ходити.

Побачивши, що ніяким скандалом і не пахне, пані Лаґерльоф та мамзель Лувіса також заспокоїлися і навперебій захоплювалися побаченим. Пані Лаґерльоф дуже зраділа, упізнавши старовинний візерунок — ​таким були декоровані срібні ложки в неї удома, а мамзель Лувіса закохалася в цукерничку не менше, ніж щойно в капелюшок з лебединим пухом.

Намилувавшись усім досхочу, родина почала прощатися. Здавалося, наче розлучаються давні друзі. Ювелір, його дружина й крамарі провели їх аж за поріг. Напевно, перехожі думали собі, що вони накупили срібла й золота на тисячі крон.

— Мені варто, мабуть, попросити вибачення, — ​сказав лейтенант Лаґерльоф, подаючи руку на прощання.

— Не переймайтеся, лейтенанте! — ​вигукнув ювелір.

— Ми завдали вам багато клопоту, — ​вибачливим тоном промовила пані Лаґерльоф.

— Та що ви, ми гарно провели час! — ​запевнив ювелір. — ​Не турбуйтеся! Не варто відмовляти собі іноді в задоволенні, навіть на роботі.

Крокуючи далі по Естра-Гамнґатан, лейтенант зсунув ще далі на потилицю капелюх. Він ішов, вимахуючи ціпком, і дуже пишався своєю пригодою.

А пані Лаґерльоф тихенько прошепотіла мамзель Лувісі:

— Як же я злякалася. Думала нас виженуть з крамниці втришия.