Морбакка

Чудово! Прекрасно! Уріель Афзеліус у ролі монаха й Крістофер Вальрот у ролі танцівниці, у шалях і вуалях, співали арії й дуети на мелодії знаменитих опер, жестикулювали й виконували свої партії з неймовірним пафосом і, зрештою, завершили виступ чудовим па‑де-де.

Завіса опустилася, а в залі не змовкали овації. Публіка вигукувала, тупотіла ногами й розмахувала руками. Пані Лаґерльоф потерпала, що підлога на горищі не витримає такого натиску, а лейтенант голосно вигукував:

— Ах, Меланозе, знову прибулі взяли гору!

Морбаккська молодь вивчила невеличку п’єску, власне, тому на горищі облаштували театр. Однак тепер вони не наважувалися починати виставу. Куди їм до алегорії дядечка Уріеля!

Анні Лаґерльоф виповнилося чотирнадцять, вона вперше мала виступити на театральній сцені. П’єса називалася «Сигара», Анна грала молоду дружину. Вистава не зазнала провалу завдяки, власне, юній Анні Лаґерльоф. Звідки в дівчати стільки сміливості й таланту? Вона грає так мило і впевнено, що глядачі не перестають дивуватися.

— Ах, за цим дівчам усі хлопці упадатимуть, — ​говорять одні.

— Ах, яка красунька! — ​кажуть інші. — ​І як же чудово грає!

Аплодисменти й вигуки «на біс» не змовкають.

— Ось бачиш, лейтенанте! Місцеві не здаються! — ​перекрикує галас дзвонар Меланоз.

Нарешті всі спускаються донизу, починаються танці й світські бесіди, гості п’ють тодді, розповідають різні історії — ​досі на це не було часу.

Вечерю подають ближче до півночі, а потім засвічують різноколірні ліхтарики. Без ілюмінації тут не обійтися. Такий щорічний ритуал.

Цієї ночі ілюмінацію задля різноманітності влаштовують на подвір’ї.

Як же гарно! Квіти мамзель Лувіси на клумбах сяють барвистими світелками. А як сяє плакучий ясен! Темні кущі мерехтять яскравими вогниками.

Усі гості вийшли подивитися на свято світла, стоять, мов зачаровані. Звідки взялася ця краса? Усе наче в казці!

Квартет починає грати пісню. Звуки музики посилюють святковий настрій.

Відбувається щось дивне. Ніби прохолодний вітрець шелестить листям. Ніхто не знає, що це, але за майже десять годин спілкування, розмов і танців, забав і вистав, пісень та промов, публіка наче готова до дива. Насолоджуючись ніччю і піснями, гості відчувають приємну ейфорію і ніжне зворушення. Яке прекрасне життя, які коштовні миті, яке раювання від кожного подиху!

Кожна пісня, кожне слово, кожна мелодія знаходить відгук у душі. Кожен відчуває, що ці почуття спільні для всіх. Усіх поєднує безмежне відчуття щастя.

Пані Гедда раптом стає на верхню сходинку веранди й заводить гімн Вермланда. Усі підспівують, виливають у звуках свої почування. «Ах, Вермланде, прекрасний, чудовий мій краю».

Здається, мовби в хащах також співають. Наче під кронами великих кленів танцюють під цю ніжну мелодію контрданс морбаккські гноми.

Усі потискають одні одним руки. В очах поблискують сльози. Воно й не дивно. Це невимовне щастя — ​жити. Мимоволі навертаються сльози.

Коли пісня змовкає, замість Гедди на верхній сходинці з’являється інженер Нурен. Він теж хоче розділити зі всіма цю урочисту мить.

— Ось це і є сімнадцятим серпня, — ​каже він. — ​Не пісня, не вистави, не танці, не людська круговерть, а те, що ми відчуваємо цієї миті — ​тихе, урочисте щастя, яке переповнює наші серця, любов до ближнього і любов навзаєм, яка пронизує цю ніч.

Ось це і є те, чого ми прагнули, чого їхали сюди. І задля чого приїдемо й наступного року.

Дорогий брате Еріку Ґуставе, як же так стається, що нам треба приїхати до тебе, аби відчути примирення з долею, аби пишатися своєю країною, почуватися щасливими й дарувати щастя всім навколо? Ти звичайна людина. Не великий і не видатний. Не здійснював надзвичайних вчинків. Але в тебе широка й добра душа, ти всіх зустрічаєш з розпростертими обіймами. Ми знаємо: якби ти зміг, то обійняв би всіх нас і весь світ.

Ось чому тобі щастить з року в рік подарувати нам на кілька годин трішки блаженства, трішки раю, трішки того, що ми в себе в Естра-Емтервіку називаємо сімнадцятим серпня.

Післямова

Сімнадцяте серпня 1919 року.

Я замовила найгарніший вінок, який тільки могли сплести в Морбацці, сіла в екіпаж, тримаючи його на колінах, і поїхала в церкву. Одягнулася святково, екіпаж виблискував свіжою фарбою, коні в ошатній збруї.

Був чудовий день. Сонце осявало землю, повітря дихало теплом, небом пропливали гарненькі білі хмаринки. Ані вітерця. Неділя. Я бачила, як у дворах граються по-недільному вбрані діти, а причепурені дорослі збираються до церкви. Ні корови, ні вівці, ані кури не перебігали дорогу, доки я їхала через село Ос, не те що в будні.

Рік був урожайний, наче ми повернулися в старі добрі часи. Усі стодоли, повз які я проїжджала, попід дах заповнені сіном, годі навіть зачинити двері й віконниці. Усі житні ниви утикані рівними рядами снопів, усі яблуні в садках Оса увішані стиглими червонобокими яблуками, на полях зеленіла озимина.