Морбакка

Лейтенант роззирався на всі боки. Жодного натяку на загадковий вираз обличчя чи на якісь приготування.

Коли почало смеркатися, з околиць до Морбакки пішки потягнулися сусіди. Люди з’юрмилися у темряві на піщаній доріжці перед верандою головного будинку й чекали. Лейтенант співчував їм, що здолали такий далекий шлях, а подивитися нема на що.

Після вечері він усе ж завважив якесь пожвавлення і приховане хвилювання.

Йому піднесли пишно заквітчане крісло й попросили сісти. Щойно сів, як сильні руки підхопили крісло й понесли. Ян Аскер заграв марш, дами взяли панів під руку, і довга процесія рушила в нічну пітьму. Щоправда, потемки йшли недовго. За рогом житлового будинку весь сад заливало світлом кольорових ліхтариків.

Лейтенанта понесли освітленими доріжками до маленького парку. Того року в Морбацці вперше влаштували ілюмінацію. Лейтенант зачудовано розглядав свій розкішний сад. Невже це те місце, на якому він зі старим садівником всього лиш кілька років тому висаджував саджанці?

Звідусіль долинали захоплені вигуки. Які темні й таємничі кущі, які загадкові й нескінченно довгі доріжки під густими кронами дерев! Як міняться барвами квіти в мерехтінні ліхтариків, а листя на деревах схоже на коштовне драпірування!

Процесія зупинилася на одному з вирубів у парку. Крісло з лейтенантом опустили додолу, і він не зміг відірвати завороженого погляду від уквітчаного квітами й листям ґроту, де на п’єдесталі в оточенні маленьких німф стояла Флора й чудовим голосом співала осанну творцеві того саду.

— О, я мав би здогадатися, Геддо! — ​вигукнув лейтенант, звертаючись до прекрасної богині квітів. — ​Я мав би здогадатися, що ти про мене не забудеш!

III

Сімнадцяте серпня, приблизно четверта по обіді. Наймолодші дівчатка Морбакки, Сельма й Ґерда, перевдягалися до свята, коли в контору на піддашші, куди поселили дітей на час приїзду родичів, увійшла покоївка.

— Вам треба зійти вниз, Сельмо й Ґердо, — ​голосно сказала вона. — ​Решта ще не готові, а перші екіпажі уже на алеї.

Дівчатка квапляться, їх пронизує щасливий трем. Бо ж ось, свято починається! Починається сімнадцяте серпня!

Вони застібають сукні, зав’язують кокардами нашийні хусточки і біжать униз. Нікого з дорослих не видно. Навіть старша сестра не допоможе їм зустрічати гостей, бо в неї генеральна репетиція вечірньої вистави.

Гості вже сидять на веранді. Пан Нільссон з Вістеберґа з дружиною і трьома-чотирма дітьми. Вони завжди приїжджають раніше умовленого часу, але ніколи не поспішають так, як сімнадцятого серпня. І це дівчаток нітрохи не дивує. Бо всім не терпиться потрапити в Морбакку в такий день.

Доки з’являться інші гості та всі домашні, час тягнеться доволі повільно і для маленьких господинь, і для уже прибулих. Але ж сьогодні сімнадцяте серпня, хто б у такий день зважав на дрібниці!

Далі під’їжджають гості, ті, що здалеку: парох Альфред Унґер з Вестра-Емтервіка з родиною. Вони здолали дві милі в бричці, запряженій двома кіньми. У повозі купа жінок і дітей, а сам парох Унґер сидить на передку й править кіньми, бо ж добре знається на конях.

Нарешті святково вбраний лейтенант Лаґерльоф виходить на веранду саме тієї миті, коли парох завертає на подвір’я.

— Чорти б тебе вхопили, Альфреде! — ​вигукує лейтенант. — ​Що ти поробив своїм коням? Схожі, мов дві краплі води!

— Помовчи ліпше! Не зраджуй таємниць у власний день народження! — ​відповідає парох Унґер.

Річ у тім, що його красені-коні дуже схожі між собою, тільки в одного на чолі біла зірочка. Тож парох і придумав вплести кілька смужок білої шкіри в вуздечку, щоб усі думали, ніби коні й справді близнята.

Ніхто б нічого й не запідозрив, але парох Унґер так пишався своєю вигадкою, що розповідав про неї кожному зустрічному, ось чутки й до лейтенанта дійшли.

До речі, з садиби пароха у Вестра-Емтервіку приїжджає не один повіз. На алеї з’являється гарба, на якій возять сіно, повна галасливої молоді. Це родичі з Карлстада, які гостювали в пароха й скористалися нагодою побувати в Морбацці.

Екіпажі одні за одним завертають на подвір’я. Онде родичі з Ґордшьо, найдорожчі гості. Вони прибувають кількома повозами. По-перше, саме сімейство велике, а по-друге, з ними Уріель та Ґеорґіна Афзеліуси та Крістофер Вальрот з сестрою Юлією, яка живе в нього.

В одному з повозів привезли кілька великих дивних білих клунків, які велять віднести нагору, у театр. Сельма з Ґердою аж знемагають від цікавості, що ж у тих клунках. Вони розпитують донечок Вальрота, але ті пов’язані обітницею мовчання і нічого не кажуть. Лишень натякають, що дядечко Уріель придумав щось неймовірно веселе.

Потім прибуває старий інженер Іван Варберґ з Анґерсбю в екіпажі, напхом напханому чарівними дівчатами.

На веранді здіймається веселий галас. Що ж це сталося з таким затятим холостяком, як Іван Варберґ!

Усі, звичайно, чудово знають, що дівчата — ​його небоги, які влітку гостюють у дядечка, але хто би проґавив нагоду присоромити Івана.