Морбакка

Тоді втручалася пані Лаґерльоф, радилася з мамзель Лувісою і старою економкою. Утрьох вони приходили до згоди, що час застосувати старий, випробуваний спосіб, який, — ​як вони знали, — ​припинить це неподобство.

Наступного дня подали на стіл не смажену, а варену корюшку. Варена корюшка дуже неприваблива зовні, бліда, наче облізла, й геть без смаку. Від самого лиш вигляду пропадав будь-який апетит.

Варена корюшка викликала відразу навіть у лейтенанта Лаґерльофа.

— У нас закінчилося масло, — ​вибачливим тоном казала мамзель Лувіса. — ​А що тобі хочеться кожної трапези ласувати корюшкою, то не було іншої ради, як її зварити. Як на мене, — ​додавала вона, — ​варена риба смакує не гірше, просто інакше.

Лейтенант не озивався й словом, і тоді всі розуміли, що мамзель Лувіса перемогла.

Лейтенант Лаґерльоф міг би сам перевірити, чи масло дійсно скінчилося, або купити новий запас, але цього не робив.

Відтоді лейтенант більше не купував корюшки. Нема сенсу купувати, казав він, бо жінки надто ліниві, щоб готувати рибу, як належить. Ніхто йому не перечив, хоча всі знали, що й він, не менше за інших, радий уже був відмовитися від корюшки.

Сімнадцяте серпня

I

Не так уже й легко пояснити, чому сімнадцяте серпня, день народження лейтенанта Лаґерльофа, стало таким визначним днем. Хоча можна, мабуть, уявити, що коли в одному місці, — ​такому, як Естра-Емтервік, — ​збиралося чимало талановитих людей, то принаймні раз на рік їм конче треба було задемонструвати, на що вони здатні.

Було б шкода, якби троє чудових ораторів — ​інженер Нурен з Геррестада, депутат ріксдаґу[9] Нільс Андерссон з Бевіка і купець Теодор Нільссон з Вістеберґа, з яких перший промовляв у патетичному стилі, другий — ​у високому стилі, а третій — ​у поетичному, виступали з промовами лише на невеличких святкуваннях чи на парафіяльних зібраннях.

Що вже казати про віршотворця, дзвонаря Меланоза! Він щодня чув, як діти белькотіли, затиналися, читали по складах, продираючись крізь лабіринти рідної шведської мови, тож прагнув хоч раз на рік дати можливість цій скаліченій у буднях мові зазвучати урочисто.

А ще парафія могла похвалитися квартетом чудових співаків — ​Ґуставом і Яном Аскерами зі старовинного роду музикантів та двома братами, Альфредом і Таґе Шульстрьомами, які мали свою торгову ятку поблизу церкви. Звісно, люди були їм вдячні за спів, де б він не лунав, але їм самим хотілося співати з нагоди якогось великого свята перед вимогливою та критичною публікою.

Та й сам старий Аскер, що зазвичай грав на сільських весіллях, де всім байдуже, як звучить його кларнет, лиш би був ритм і такт, почувався щасливим, приходячи в Морбакку сімнадцятого серпня, бо тамтешня молодь уміла оцінити його майстерність і хвалила його гру, мовляв, не знайдеться музики, під яку приємніше було б танцювати.

Як же не влаштувати хоча б одного урочистого дня, коли будуть винагородженні тріумфом зусилля духового секстету, у якому грали управитель з Ґордшьо, Таґе Шульстрьом, капрал Юган Дальґрен, крамар з ятки, двоє учителів музики з початкової школи. Вони придбали собі інструменти й ноти, вивчили марші, вальси, увертюри й чимало народних пісень.

А якщо до того ж серед родичів, які літували в Морбацці, були двоє таких заводіїв, як аудитор Уріель Афзеліус, одружений з сестрою пані Лаґерльоф, та ще її брат, Крістофер Вальрот, то в сільській глушині вдавалося справжнє розкішне свято, на якому не соромно було виступити.

А якщо серед гостей бувала й справжня примадонна, пані Гедда Гедберґ, вродлива й весела уродженка Стокгольма, співачка й актриса, створена для театру, хоч і вийшла заміж за незаможного вермландського лейтенанта, то, звісно, святкувати сімнадцяте серпня у Морбацці було дуже важливо, бо за цієї нагоди й вона, і всі решта гостей могли показати свої таланти.

II

Перші роки в Морбацці сімнадцяте серпня святкували як звичайний день народження: з квітами на кавовому столику й зеленим вінком на голові лейтенанта Лаґерльофа. Його приходили привітати найближчі сусіди, їх скромно пригощали кавою, морсом, пуншем і тодді, вечеряли о дев’ятій. Велися звичні розмови, а після вечері стіл виносили, щоб можна було трохи потанцювати.

Певно, околицями поширилися чутки, як затишно й весело на цих забавах у Морбацці. Ніяких запрошень ніколи не розсилали, бажаним був кожний гість, тож помалу почало там збиратися чимраз більше люду.

Родини сусідів також збільшувалися. Щойно дітки спиналися на ноги, їх брали з собою в Морбакку вітати лейтенанта Лаґерльофа з днем народження. Часто бувало, що сусіди, які регулярно гостювали в родині Лаґерльофів, приїжджали зі своїми друзями.

Нежонаті молоді чоловіки, котрі в ті часи були готові проїхати кілька миль, лиш би трохи потанцювати, взяли собі за звичку вітати лейтенанта сімнадцятого серпня, а родичі здалеку, які зазвичай літували в Морбацці, почали прив’язувати свої приїзди до його дня народження.