Морбакка

Економка корюшку не чистила, від ранку до вечора стояла біля плити, смажила рибу й невдовзі почала нарікати, що на смаження витрачається надто багато масла. Діжка ще два дні тому була повна, а тепер уже дно видно. То було перше невдоволення у загалом приємному процесі.

Корюшку подавали на панський стіл і до сніданку, і до вечері, а ось на обід готували традиційні вермландські страви: солонину або оселедцеві фрикадельки, або смажене м’ясо, або ковбаски чи щось іще.

Таке не подобалося лейтенантові Лаґерльофу. Одного дня, коли йому подали на обід м’ясо, яке пролежало в розсолі з листопада, він не витримав.

— Не розумію, чому ми їмо солонину, якщо вся комора забита свіжою рибою. Але вже так повелося у порядних економок. Родина давиться солониною, а свіже хай собі стоїть, доки не зіпсується.

То був камінь у город сестри, проте вона не сердилася. Лувіса дуже любила брата й ніколи на нього не гнівалася. Спокійно відповіла, що жодного разу не чула, аби гостей пригощали корюшкою.

— Хто б не знав, що тобі, такій шляхетній панні, не до шмиги корюшка, — ​казав лейтенант. — ​Ти бувала у великому світі, знаєш, як треба. А я не розумію, чому ми тут, у Морбацці, повинні їсти те, що їдять у Карлстаді й Омолі.

Нарешті мамзель Лувіса здогадувалася, чому брат в поганому гуморі.

— Ти ж не їстимеш корюшку ще й на обід! — ​вигукувала вона, ніби чогось подібного ніколи не ставалося раніше.

— Звісно, я хочу наїстися корюшки, — ​не поступався лейтенант. — ​Чого ж я, скажи на ласку, щодня купую цю рибку, якщо сам не можу її їсти.

Після того корюшку подавали на стіл вранці, в обід і ввечері. З боку лейтенанта це було доволі егоїстично, бо корюшка хоч і смачна рибка, але запах у неї поганенький. Ні, не зіпсована. Вона неприємно пахне відразу, тільки-но її витягнуть з води. Після смаження запах зникає, але той, хто її чистить, добряче його нанюхається. Ба більше, той запах майже невитравний. До чого б не торкнувся, усе пахне корюшкою. Вочевидь, через запах їсти її з апетитом можна раз чи два.

Коли ж усі домашні з дня на день чистили корюшку, харчуватися нею вранці, в обід і на вечерю ставало просто неможливо. Рибка приїдалася. Її накладали собі чим раз менше на тарілки. Сідаючи їсти, усі важко зітхали, бо на столі не було нічого іншого, окрім вічної корюшки.

Однак лейтенантові Лаґерльофу рибка не надокучала, він і далі скуповував її у великих кількостях. Рибалка з Ґордшьо, який першим приніс корюшку, дотримав слова й приходив щодня, а бувало, і по кілька разів на день. Щоправда, тепер він поводився інакше. Клямку натискав м’яко, на кухню заходив з покірною і ніяковою усмішкою. Рибу не виставляв на стіл владним жестом, а залишав під дверима. Вітався, знімав шапку й пів години чекав, доки хтось помітить його присутність.

Якщо раніше служниці й діти раділи, що замість звичних справ можна чистити рибу, то тепер їм це страх як надокучило, і вони щасливі були б повернутися до буденної рутини. Ніхто з них і дивитися не бажав у бік рибалки.

— Біда та й годі! Ларс знову з рибою! — ​урешті казала економка таким тоном, ніби він крадене добро приніс на продаж.

Чоловік лише кліпав очима. Від сорому й слова не міг промовити.

— У нас більше риби, ніж ми подужаємо з’їсти, — ​говорила економка. — ​Нізащо не повірю, що лейтенант захотів купити ще більше цієї клятої корюшки.

Проте вона знала, що з лейтенантом не варто жартувати, якщо справа стосується корюшки. Тож вона йшла до господаря, повідомити про прихід рибалки.

Одного разу рибалка прийшов, коли лейтенанта не було вдома. Економка скористалася випадком і випровадила чоловіка. Усі на кухні тішилися, що хоч того дня не доведеться чистити рибу. Та де там! Рибалка перестрів на алеї лейтенанта Лаґерльофа, і той купив у нього цілу скриню корюшки й відіслав на кухню.

Так тривало зо два тижні. Риба остогидла всім, окрім лейтенанта. За кожної нагоди він хвалив корюшку, яка ж це здорова й корисна їжа. От хоч би глянути на рибалок у Бугюслені. Вони їдять рибу щодня, в усій країні немає людей сильніших і здоровіших.

Одного вечора мамзель Лувіса ризикнула випробувати лейтенантову несхитність. Веліла економці насмажити м’ясних млинців. Лейтенант дуже любив цю страву. Воно й не дивно, бо таких смачних млинців, як пекла економка, ніде більше не скуштуєш. Але нічого з того не вийшло!

— Певно, рибку для управителя й наймитів приберегла, якщо годуєш мене млинцями, — ​промовив лейтенант і відсунув набік рум’яні, хрумкі млинці.

— Та ні, — ​заперечила мамзель Лувіса. — ​І управитель, і наймити уже й дивитися не годні на рибу.

Лейтенант зазвичай сміявся, але млинців не торкався. Доводилося нести йому корюшку.

Наприкінці другого тижня почав закипати бунт. Економка нарікала на витрати масла, а слуги жалілися, що неможливо служити в домі, де їдять стільки корюшки. Зрештою, лейтенант уже й носа не смів потикати на кухню, де нуртувало невдоволення. Стало воно помітне й за столом. Куди й подівся гарний настрій. Гувернантка не торкалася їжі, і навіть дівчатка, які в усьому підтримували батька, починали тихенько буркотіти.