Москаль-чарiвник

Іван Петрович Котляревський Москаль-чарiвник

ДIЙОВI ОСОБИ:

Лихой - солдат.

Михайло Чупрун селянин.

Тетяна його жiнка.

Финтик Каленик Кононович писар з города, приїхав на село.

Дiється в хатi у Чупруна.

ЯВА I

Тетяна i Финтик сидять за столом в українськiй хатi. Перед ними пляшка з медом i склянка.

Тетяна. Ви-бо, паничу, не пустуйте, - сидiте смирно.

Финтик. Что ж я роблю, любезная Тетяно? Я, кажется, то есть из благопристойности не выхожу.

Тетяна. Уже ви iз своєї благопристойностi чи виходите, чи нi - до того менi мало дiла; тiльки знайте: язиком, що хочеш, роби, а рукам волi не давай.

Финтик. Ах, батюшки мои! Сколько я об'яснял жарчайший пламень любви моей к тебе! Но ты все не догадуєшся, до чего мои ежедневные к тебе учащения относятся? Ей-ей, до того, чтобы насытиться твоим лицезрением, насладиться гласом уст твоих и возлобызати розы губ твоих!

Тетяна. А я ж хiба бороню ходити до мене, хоть би i не годилось вам так учащати? Бороню на себе дивитись, розговорювати i баляси точити? А цiлуватись - вибачайте: це вже не жарти… А знаєте, що я вам скажу? Лучче, якби ви заспiвали.

Финтик. Що-то сегодня голосу у меня нет. Вчера был у Епистимии Евстафиевны да, выпивши чашку воды и две чашки с настойкою, вышел на двор и на открытом воздухе сквозный ветер захватил шею и грудь, а теперь и дерет в горле. (Кашляє).

Тетяна. Та нуте лиш перестаньте кородиться. Випийте кубочок меду, то горло i прочиститься.

Финтик (наливає й п'є). Якую ж пiсню заспiвати?

Тетяна. Яку зумiєте. Чи у вас же їх трохи єсть! Будто ви в городi перед панночками не спiваєте!.. Нуте лиш!

Ф интик Хiба-развi эту? (Наспiвує самий голос пiснi, тодi одкашлюється й спiває).

Тобою восхищенный

Признаюсь пред тобой,

Что, быв тобой плененный,

Не властвую собой.

Ты суд мой и расправа,

Ты милый протокол,

Сердечная управа,

Ты повытье и стол.

Дороже ты гербовой

Бумаги для меня;

Я в самый день почтовый

Вздыхаю от тебя.

Перо ты лебедино,

Хрустальный каламарь!

Прорцы словцо едино -

И я твой секретарь.

Тетяна. Чудна ця пiсня! Та й якi ви здаєтесь чуднi, як спiваєте! Мов несамовитi… Менi аж сумно стало.

Ф интик. Ах, эта песня весьма бойкая! Она моего сочинения. Тут очень-весьма нежно об'ясняется любовь со всеми воспалениями до милой персоны.

Тетяна. Та нехай їй цур, тiй персонi з воспаленiєм! Заспiвайте пiсню без запалу, i щоб не махали руками, i не витрiщали страшно очей.

Ф интик. Ей, не знаю, какую еще пропеть в твою угодность. Знаєш ли, прекрасная Татьяне, - заспiваймо обоє! Я окселентувать буду, а ты дишканта пой.

Тетяна. Я не потраплю з вами спiвати, а може й пiснi такої не знаю, яку ви знаєте.

Ф интик. Славнi пiснi, например: "Склонитеся, веки", "С первых весны", "Все забавы", "То теряю", "Не прельщай меня, драгая!", "Почто, ах, не склонна"… Не знаешь ли из сих какой?

Тетяна. Нi, нi одної не знаю, а ви знаєте "Ой, не вiдтiль вiтер вiє"?

Ф интик. Знаю трохи-немного.

Тетяна. Ну, заспiваймо цю, коли хочете. Ви берiте товще, а я тонше, та не спiшiте. Глядiте ж, повагом спiвайте.

Ф интик. Добре, хорошо…

(Спiвають).

Ой, не вiдтiль вiтер вiє, вiдкiль менi треба;

Виглядаю миленького з-пiд чужого неба.

Скажiть, зiрки, скажiть, яснi, де вiн проживає?

Серце хоче вiсть подати, та куди - не знає.

Коли вiрно мене любить, то йому приснюся:

Хоть i сонний, угадає, як за ним журюся.

Скажiть, зiрки..

Нехай нашу любов згада, наше милування;

Нехай має в чужiй землi добре пожинання.

Скажiть, зiрки, скажiть, яснi, де вiн проживає?

Серце хоче вiсть подати, та куди - не знає.

Тетяна. Тепер, може, час вечеряти вже. Я справила вечерю за тi грошi, що ви вчора дали, та вам же далеко i додому йти.

Ф интик. Рано еще. Менi очень-весьма не хочется з тобою розставатись.

Тетяна. Е, не хочеться! До мене швидко поприходять дiвчата на вечорницi прясти, то нехороше буде, як вас тут застануть.

Ф интик Я не усматриваю тут нiчого нехорошого. Позволь, безподобная Тетяно, i менi остатись на вечорницях!

Тетяна. О, цього-то не можна! На мене богзна-чого наговорять. Ви й так щось дуже пiдсипаєтесь. Коли б i це даром минулось! Ви знаєте, що я замужня жiнка.

Финтик. Так що ж! Хiба-развi замужней не можна любити?

Тетяна. Запевне, що не можна. То-то ви, ученi та письменнi, якi ви лукавi! Буцiм i не розберете, що грiх i що сором! Нехай уже ми, простi люди, коли i простудимось iнодi, то нам i бог вибачить: а вам усе вiдомо, - за те вам буде сто погибелен! Та ви ж iще вмiсто того, щобдругих поправляти, сами замишляєте лукавства i нi одної години не пропустите, щоб пiдвести кого на проступок.

Финтик. Быть не может!.. Мы кого любим, того i поважаєм.