Московіада

Це не сортир, а, як виявилось, щось на кшталт артистичної гримерної з купами всілякого мотлоху та іншого реквізиту. Але перед неосяжним, на всю стіну, дзеркалом усе-таки біліє раковина, і ти вивергаєш нарешті із себе увесь цей день, усі його хімічні елементи вкупі з органічними речовинами, усю цю Москву. Фонтануєш самозабутньо, нестримно і радісно і всіма своїми судомно-екстатичними рухами нагадуєш сліпучого джазового саксофоніста на вершині приголомшливої імпровізації…

Тоді відкручуєш обидва крани і довго миєш себе. Зробилося так легко і затишно, як не було вже давно. Час від часу дивишся у дзеркало – обличчя з перекошеного стає врівноваженим, крапельки поту переможно цвітуть на ньому, а шкіра повертає собі звичний відтінок. І все ж досить неприємна пика. Вся національна самосвідомість пішла у вуса. А ці почервонілі очі! А ніс, якого в тебе зазвичай немає, теж претендує на щось – вигострився й поблискує, розпромінюючи самозакоханість. Пштрикаєш по ньому пальцем, аби не задавався, і раптом чуєш з-за спини лагідний старечий голосок:

– Што, касатік, струганул малость?

Маленький тихий дідок сидить у кутку й доброзичливо спостерігає за тобою. Такий собі голуб сивенький. Вочевидь, був тут увесь час, поки ти блював.

– Мінєралкі попєй, родімий, мінералка оченно помогаєт, – каже вій.

– Та вже ніби легше, – тяжко зітхаєш.

– Ілі ложку мьоду прімі – как руко й симєт…

– Нічого, дзядзю, я витривалий, – пробуєш навіть зашкіритися.

– Нєбось, водку с краснєнькім жрал, галубчік?

– І не тільки, тату. Всі кольори веселки. Райдуги! – пояснюєш.

– Нєзя так, болєзнай. Щадіть сєбя надоть.

– Яке вже там, стрийку! Раз живемо – раз мучимося…

– Страдаєш, бєдннй? – Як усі, старче.

– А ти помолісь – полєгчаєт.

– Кому маю молитися? Якому Богові, тату? Стільки їх виникає над нами, і кожен стверджує, ніби Він – Єдиний, і кожен хоче щоб Йому молитися. Якесь багатовладдя в небесах. Не можуть поділити сфери. А на нас усе окотилося. Пани б'ються, а у хлопів чуби тріщать!

З такими старими людьми найкраще розмовляти мовою прислів'їв. Це їх переконує.

– Много зла в тебе накіпєло, ласковий.

– Бо я хотів з усіма жити у злагоді. А виявилося, що всі пересварені давно. Ще перед моїм народженням долю світу було вирішено: свари і війни. А ви тут хто будете?

– Я чєловєк маленькій, – вичерпно повідомляє старий.

– О, то це про вас написано найкращі твори світової класики?

– Про мєня, любєзний, про мєня.

– І не тяжко вам отак жити – з такою неславою? Всі про вас усе знають…

– А я Богу молюсь. І помогаєт.

– А якому з них молитеся – російському, бородатому, чи, може, індійському, шестирукому?

– А тому, за которим правда. Правду любой нутром чуєт.

– На жаль, вуйку, правда – це щось дуже спекулятивне. У кожного своя. Правда як дишло. Навіть газета є така, може, читали?

– Много, много зла в тєбє, мілай.

– Бо я, дзядзю, в житті своєму недовготривалому і відрікався, і зраджував, і перелюбствував, і гнівався, і морду заливав, і брехав, і лаявся, і спокушався, і собою хизувався, і… От хіба що не вбивав тільки.

– Во храм хадіть надобно, Богу моліться. Он всьо прощаєт.

– Що ж це за Бог такий, старче, котрий заради прощення змушує до церкви ходити? Це жандарм, а не Бог! Я в жандарма не можу вірити.

– Всьо ви, учониє люді, видумиваєтє, – скрушно похитав головою дідок. – Ліш би как-нібудь вивернуться! А на самом дєлє – только лень душевная да омєртвєніє. Не хочєт душа спасаться! І отягчілісь сєрдца ваші об'єдєнієм і піянством і заботамі житєйскімі…

– Може, ти й правду кажеш, старий, – мовив ти по короткій печальній мовчанці. – Може, я від завтра почну молитися, до церкви ходити. Тільки б якось нарешті звідси вибратися. Нагору! Бо це ж пекло, тату! Невже ти не відчуваєш? І що робиш у ньому, такий благий та мудрий?

– Вахтьори ми, – повідомив старий.

– А тоді ти мусиш знати, як звідси виборсатися. Скажи мені!

– Што я знаю, сердешний? Я – чєловєк маленькій. Знаю только, што там, – він указав у напрямку залу, – піянство і об'яденіє, а там, – указав на інші двері, ліворуч від дзеркала, – покойнікі совєтуются…

– Які ще в біса покійники?

– Атакіє. Важниє. Сінпозіум какой-то.

– Симпозіум для покійників? Гарно!

– Строго по пропускам, касатік. Хочеш зайті, послушать?

– Не хочу я вже нікуди, старче! І навіть до покійників не хочу! Досить з мене на сьогодні. Мушу якось на волю видертися. Там дощ, машини, дівчата. Ліхтарі, парасолі. Розумієш, стрийку, поети іноді справді мають потребу зійти під землю – з творчою метою, скажімо. Деякі шукають своїх коханих. Орфей, наприклад. Або Данте. Але тільки тимчасово. Аби потім видертися і задирдичити щось фантастично-щемке вишуканими терцинами. Я вже набувся тут. Пора мені за свої терцини сідати.

– Как знаєш, – знизав плечима старий.

Якусь хвилину ви помовчали.