Музей покинутих секретів

А ви мені про могилку… вашої родички. Які могилки! Куди вивозили трупи з тюрем, де закопували — хто ж вам скаже? Хто закопував, той мовчить… якщо ще живий. От недавно відгукнувся… ветеран, з Росії, був у тій бригаді, яка Шухевича труп… утилізувала… Спецоперація була, учасникам потім відпустки дали… Бригада труп вивезла, спалила і попіл розвіяла — в лісі, над Збручем… Слідів не повинно було лишитися! Розумієте? Ніяких слідів, так і зараз… в Чечні робиться: після зачисток — аннігіляція… Не знайдете ви нічого! І я не знайду… де моя рідна мати була похована. І що робити? А? Не скажете… А я вам скажу! Скажу… Будете своїх дітей мати — зрозумієте… Бо дитині треба, щоб було… місце, пам'ятник, своє кладовище в місті, куди піти, коли всі її друзі з батьками на проводи йдуть, а потім у школі розказують… Не іногородня ж вона! Киянка… Корінна вже, рахуйте. Як є могили — так і корінна. Дєдушка, бабушка… Все, чого в мене не було, — я їй все дав. Моя дочка не сирота! Маленькій — портрет на пам'ятнику показував, учив: «дєда», «дєда»… Вона досі так говорить… І не дай Бог… не дай Бог… Гик!.. Вибачте… Ні, це я так… закашлявся…

Не лізьте ви туди! Нащо це вам? Не треба…

Думаєте, страх у мені говорить? Да, страх! Хай буде — страх… А як без страху жити? Розповзеться все, — бачите, як розповзається!.. Ціла держава розповзлася, як тільки боятися перестали… Мені п'ятдесят шість років, я все життя боявся… батька боявся, начальства, по службі оступитись боявся… А тепер нічого вже не боюсь — за себе не боюсь, не за себе… А ви б бачили, який це… жах… Коси в неї… на фото… У матері моєї, Леї Ґольдман… Дві коси, наперед перекинуті… Чорні… У Нікушки теж волосся гарне, густе… бабушка Дуня їй у школу косички заплітала… Бррр!.. Ніхто того фото не побачить. Хіба, як сама п'ятдесят років буде мати… Своїх дітей мати буде, внуків… Якщо їй це цікаво буде… Фото я лишив. З усієї справи — фото лишив… Нікому не показував. І не покажу… Тьфу-тьфу… Не дай Бог… В усі дерева готовий битися, лобом…