Музей покинутих секретів

Думаю, батько й сам усього не знав… Бухалов. Але це його підкосило. Добило, да… Що він мусив виправдовуватись… за мене. Аж до Москви дійти, бо тут, у Києві, на нього дивились, як на чокнутого… Ніхто не хотів брати на себе відповідальність, всі думали тільки про свою шкуру… ну, і про те, як би кусок чужої відхватити, коли випаде нагода… Він тут був чужий. Для тих самих органів, яким життя віддав… для яких і мене виростив… Старий придурок, що вже ніякого впливу не мав. Ну й що, що персональний пенсіонер? Коли вся його служба, все, рахуйте, чому він віддав життя — все розлетілось, як… як пух — від одного сфабрикованого доносу… Як він кричав, випивши… Матюкався… Криси! — кричав… Про бандерівців мені раз сказав, от того ввік не забуду— що він їм заздрить: як вони стояли за своє! Тридцять років не згадував, а тут вернулось… Я на нього тоді по-новому подивився… Це ж іще до путчу було, до всіх перемін…

Складно це все, знаєте… А ви хочете, щоб — раз-два, і готово! От зараз, мабуть, слухаєте й думаєте — до чого це все я, да? Я ж бачу… Всі спішать, усім нетерплячка… Архіви вам відкрий, документи всі подай на блюдечку, гриф секретности зніми до закінчення п'ятдесятилітнього строку… Знаєте, скільки я вже цих хвиль пережив? От і ви з своїм фільмом туди ж…

А що з того може вийти — подумали? Діти ж лишилися, внуки… Їм-то — за що це все?..

Ех, Дарино Анатоліївно… Я й сам би радий… всього не знати. Часом, як подумаєш — от, вижив… а для чого?..

Ото тільки Нікушка… Доча моя. Їй я завжди буду потрібен.

Що, змерзли? Ну, значить, треба випити ще… Казав мій тесть — рятуймося, бо тверезіємо!.. Давайте, давайте… Ваше здоров'я! Хух…