На білому світі

Далі все було, наче в казці. На столі з'явилось безліч закусок і пляшок найрізноманітніших форм. Крім двох офіціанток, Ничипора і Михея обслуговував сам буфетник Ісак Аронович — неперевершений майстер своєї справи та дуже поважана людина в Косопіллі й в усій окрузі.

Ісак Аронович усю війну був кухарем у медсанбатах і госпіталях, і тепер, коли побачив у чайній Ничипора Івановича з новими орденами, почуття солдатської дружби вивело його з-за буфету.

— Ничипоре Івановичу! Ми знайомі з вами років з п'ятнадцять, і я не знав, що ви Герой.— Ісак Аронович розставляв кришталеві чарки, а Сніп прикидав в умі, чи вистачить грошей, щоб розрахуватись за цей бал.

Випити першу чарку за Ничипора Івановича прийшов увесь наявний штат чайної. Наговорили багато теплих слів та щирих побажань, і Ничипір ніяковів од цієї уваги. За столом господарював Михей, він щедро наливав чарки і вже котрий раз проголошував не дуже багатослівний тост:

— Будьмо!

У чайну ще надходили люди — Ісак Аронович кожному розповідав, що тут за оказія, не забуваючи дати повну характеристику бойових подвигів Ничипора Снопа. Люди поздоровляли бригадира, і він запрошував їх випити чарку…

Ще до того, як на столі з'явилися вареники з сиром та капустою у великих череп'яних мисках, сметана і шкварки, Михей Кожухар махнув довгою своєю рукою, витягнув шию і завів:

Туман яром, туман долиною,

Туман яром, туман долиною…

За туманом не видно нічого,

За туманом не видно нічого…

Молодиці повибігали з кухні, і кожна вклала свої почуття в пісню. Просто дивно було, як оці різні люди злилися раптом у злагоджений хор, підкоряючись найменшому порухові руки довготелесого диригента. Михей диригував обома руками і кожним пальцем, немов перебирав струни невидимого інструмента. У певних місцях мелодії ті руки завмирали, і він диригував бровами та очима. Після категоричної заяви козака:

А я теє відерце дістану,

Я з тобою на рушничок стану…—

пісня стихла, а Ісак Аронович приніс дві пляшки шампанського.

— Це маєте від мене,— бахнув корком у намальовані колони.

Вино пили без насолоди, але чорні пляшки з срібними шийками викликали повагу… Прощались усі довго і церемонно, кожний вважав за свій обов'язок сказати іншому найкращі слова, і все це було щиро.

Глянувши на рахунок, Ничипір Сніп зрозумів, що тих грошей, які в нього є, явно малувато, але на виручку прийшов Михей:

— Я несу гроші по трьох переказах, бери, потім віддаси. Ось Платон Гайворон матері прислав…

Додому вирішили їхати на таксі. Черги не було, «Волга» стояла на майданчику, а шофер на ганку голярні грав з перукарем у доміно. Михеєві довелось розповісти весь життєпис Ничипора аж до цього дня, і тільки тоді вони зайняли місця в машині. Правда, перукар дуже просив Ничипора поголитись у нього безплатно, але той відмовився.

До Сосонки доїхали швидко. Уже під самісіньким селом виявилось, що Михей забув свою поштарську сумку біля перукарні.

— Я дійду пішки, а ти вертайся,— сказав Сніп, виходячи з машини,— приїжджай просто до мене, Михею.

Ничипір левадами та городами пробрався до хати: соромився, щоб люди не побачили його, захмелілого. Перед Марією стояв, винувато посміхаючись.

— Ось, Марусю,— показав на ордени,— знайшли мене… То ми трохи з Михеєм у чайній… Пробач старому дурневі…

Марія кинулась чоловікові на груди.

— То й добре, що знайшли, Ничипоре… Добре, добре,— повторювала вона.

З хати вийшов Юхим, подививсь на батька і теж став поруч з матір'ю. Ничипір і сина обняв, так і стояли втрьох посеред подвір'я мовчки.

— Ти приготуй щось, Марусю, бо, може, хлопці з бригади зайдуть чи так хто… А ти, сину, в кооперацію збігай… вина червоного купи, а білої — мати в Маланки візьме….

Юхим взяв велосипеда і поїхав, а Марія заходилась біля печі. Ничипір приліг на вузенькому тапчанчику, заклавши руки під голову. В уяві постало все його життя. Цю хату зводили вони разом з Марією, щойно побрались. Он гачок на сволоці, на нім висіла Юхимова колиска… А Юхим уже скоро й одружиться, напевне. Отак літа спливли… Прожив, як батогом ляснув. І Марія постаріла, і брови вицвіли, і очі згасли… Та й він уже дідом по землі ходить. Ще й не нажився, здається, а вже шістдесят не за горами. Багатьох друзів своїх, з ким на вечорниці ходили, артіль організовували, провів уже на цвинтар Ничипір. Спробуй збагнути життя. Проробив увесь вік — багатства не нажив. Все труднощі та труднощі. Йому і багатства ніякого не треба, але ж і на злидні дивитись не хочеться. Як об'єднали Сосонку з колгоспом «Вперед», то по кілограму на трудодень видавали, і зараз, видно, більше не потягне, хоч і клявся на зборах Коляда. Нічого цей Коляда не зробить, хіба не знає його Ничипір Сніп? Нема в нього серця до людей, та ще й злий. На весь світ злий. Тоді, на зборах, як обирали Коляду на голову, Ничипір голосував проти.

— Чому ви проти Семена Федоровича! — запитав представник.

Ничипір підвівся з лави й сказав: