Читаем На білому світі полностью

Ці ж слова казав їй і тоді, в сорок першому, коли проводжала його на фронт. Більш нічого не мовив, наче не в бій ішов, а до сусіди, на тиху розмову. Марія лишилась з маленьким Юхимом на подвір'ї, стояла, немов скам'яніла, а він пішов левадами на шлях, навіть не оглянувся. Ні, не тому, що був байдужий до неї, що не любив. Просто таким вродився Ничипір, молодий тракторист із Сосонки. Три роки не було ні чутки, ні вістки від нього, а коли звільнили область наші війська — написав коротенького листа аж із Польщі. До кінця війни Марія одержала від чоловіка ще кілька трикутничків, а восени сорок п'ятого з'явився й сам. Думаєте, додому зразу прийшов? Де там! Шкандибав собі з милицею зі станції через сосонські поля та й набрів на старого «Універсала». Вовтузяться біля нього хлопчаки, а завести не можуть. Скинув Ничипір шинелю та й заходився біля цієї клятої машини. Сусіди вже Марії переказали, що чоловік з фронту прийшов та й загруз біля трактора. Прибігла на старе бурячисько: справді, лежить під колесами чоловік…

Привела до хати. Поцілував сина, вмився і сів до столу.

— Ну, я прийшов, Марусю, давай вечеряти…— сказав просто, наче й не залишав ніколи цієї хати.

Ой Ничипоре, Ничипоре, єдиний ти мій. Марія довго-довго дивиться вслід чоловікові.

У військкоматі бригадира зустрів майор.

— Здравія желаю! — виструнчився Ничипір. — Сержант Сніп з'явився!

Майор підвівся з-за столу і міцно потиснув руку.

— Сідайте, Ничипоре Івановичу.— Подзвонив і наказав принести особову справу Снопа.— Знаєте, навіщо ми вас викликали?

— Ні.

Увійшов капітан, передав якісь папери і дві коробочки майору.

— Вам прислали ваші ордени, Ничипоре Івановичу…

— Які ордени? — здивувався Сніп.

— Наказом командування за форсування Дніпра вас нагороджено орденом Бойового Червоного Прапора.

Ничипір Іванович ледве знайшов у собі сили, щоб встати з стільця.

— Наказом командування за бої на підступах до озера Балатон вас нагороджено орденом Червоної Зірки. Від імені командування дозвольте вручити вам нагороди! — Майор вийняв з коробочок ордени і почепив їх на груди сержантові.— Носіть і гордіться, Ничипоре Івановичу, країна не забуває своїх героїв.

— Спасибі,— зовсім не по-військовому, тихо промовив Сніп, не стримавши сліз. Він плакав уперше в житті… Старий став…

— Ви знали, що вас представляли до нагород? — запитав майор.

— Та чув колись, як з Дніпра в госпіталь везли… Я, бачите, товаришу майор, після великих боїв чомусь завжди до медсанбатів потрапляв… Підлікують — в іншу дивізію попаду, одним словом, піхота… Спасибі, що не забули солдата, через шістнадцять років знайшли.

— У реляції написано, що ви на Дніпрі самі чотири танки підбили…

— Та було, товаришу майор, хто їх тоді лічив? Усі хлопці нищили… На Балатоні важче довелось… Дев'ять атак відбили за добу… Спасибі, ці ордени для мене… наче молодість моя і… правда…

Коли Ничипір вийшов з військкомату, першим, кого зустрів, був, звичайно, Михей Кожухар. Він стояв біля хвіртки — довгий, незграбний, з повною сумкою газет і журналів.

— Ти диви,— Кожухар присів, щоб краще розгледіти ордени,— оце-то воно… Генерал! Поздоровляю, Ничипоре. То розкажи ж…

Михей обняв однією рукою Снопа, і так вони пішли по Косопіллю. Перехожі з цікавістю дивилися на цю чудернацьку пару, і лише новенькі ордени Ничипора стримували їх від сміху. Михей помічав погляди самовпевнених косопільчан і мимоволі випростувався на весь свій зріст; тепер він був вищим за Ничипора на дві голови, йшов так, наче на його грудях сяяли ордени.

— Прийшли,— сказав Михей, зупиняючись перед чайною.— Заради такого случаю…

— А чого ж, можна,— погодився Сніп.

Косопільська чайна була вершиною районної архітектури другої половини XX століття. Шість колон під мармур прикрашали вхід до цього палацу громадського харчування. Споруда була одноповерхова, тому колони вирішили збудувати трохи вищими, і вони стирчали над дахом, демонструючи повну незалежність: чайна — сама по собі, а колони — самі собі. Увійти до чайної теж було нелегко, бо широкі сходи могли привести вас тільки до стіни. Вузенькі двері чомусь були між п'ятою і шостою колонами, які стояли так близько одна до одної, що багатьом доводилось протискуватись між ними боком.

Усередині чайної теж були колони, але вже намальовані на стінах олійною фарбою. їх дуже полюбляв колишній голова Косопільської райспоживспілки. Спорудивши чайну, він заходився реставрувати свою контору і почав з того, що наказав змурувати дві колони обабіч дверей, які вели до штабу районної торгівлі, але голову зняли з роботи за зрив плану заготівлі огірків, і колони лишились незакінченими. Так вони і стоять до цього часу: одна — вища, друга — нижча.

Михей пропустив Ничипора вперед, а вже потім сам пропхався зі своєю сумкою між колон. У залі не було нікого, тільки з кухні чувся сміх.

— Я зараз,— сказав Михей і пішов на кухню.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Точка опоры
Точка опоры

В книгу включены четвертая часть известной тетралогия М. С. Шагинян «Семья Ульяновых» — «Четыре урока у Ленина» и роман в двух книгах А. Л. Коптелова «Точка опоры» — выдающиеся произведения советской литературы, посвященные жизни и деятельности В. И. Ленина.Два наших современника, два советских писателя - Мариэтта Шагинян и Афанасий Коптелов,- выходцы из разных слоев общества, люди с различным трудовым и житейским опытом, пройдя большой и сложный путь идейно-эстетических исканий, обратились, каждый по-своему, к ленинской теме, посвятив ей свои основные книги. Эта тема, говорила М.Шагинян, "для того, кто однажды прикоснулся к ней, уже не уходит из нашей творческой работы, она становится как бы темой жизни". Замысел создания произведений о Ленине был продиктован для обоих художников самой действительностью. Вокруг шли уже невиданно новые, невиданно сложные социальные процессы. И на решающих рубежах истории открывалась современникам сила, ясность революционной мысли В.И.Ленина, энергия его созидательной деятельности.Афанасий Коптелов - автор нескольких романов, посвященных жизни и деятельности В.И.Ленина. Пафос романа "Точка опоры" - в изображении страстной, непримиримой борьбы Владимира Ильича Ленина за создание марксистской партии в России. Писатель с подлинно исследовательской глубиной изучил события, факты, письма, документы, связанные с биографией В.И.Ленина, его революционной деятельностью, и создал яркий образ великого вождя революции, продолжателя учения К.Маркса в новых исторических условиях. В романе убедительно и ярко показаны не только организующая роль В.И.Ленина в подготовке издания "Искры", не только его неустанные заботы о связи редакции с русским рабочим движением, но и работа Владимира Ильича над статьями для "Искры", над проектом Программы партии, над книгой "Что делать?".

Афанасий Лазаревич Коптелов , Виль Владимирович Липатов , Дмитрий Громов , Иван Чебан , Кэти Тайерс , Рустам Карапетьян

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза / Cтихи, поэзия / Проза / Советская классическая проза
Плаха
Плаха

Самый верный путь к творческому бессмертию – это писать sub specie mortis – с точки зрения смерти, или, что в данном случае одно и то же, с точки зрения вечности. Именно с этой позиции пишет свою прозу Чингиз Айтматов, классик русской и киргизской литературы, лауреат самых престижных премий, хотя последнее обстоятельство в глазах читателя современного, сформировавшегося уже на руинах некогда великой империи, не является столь уж важным. Но несомненно важным оказалось другое: айтматовские притчи, в которых миф переплетен с реальностью, а национальные, исторические и культурные пласты перемешаны, – приобрели сегодня новое трагическое звучание, стали еще более пронзительными. Потому что пропасть, о которой предупреждал Айтматов несколько десятилетий назад, – теперь у нас под ногами. В том числе и об этом – роман Ч. Айтматова «Плаха» (1986).«Ослепительная волчица Акбара и ее волк Ташчайнар, редкостной чистоты души Бостон, достойный воспоминаний о героях древнегреческих трагедии, и его антипод Базарбай, мятущийся Авдий, принявший крестные муки, и жертвенный младенец Кенджеш, охотники за наркотическим травяным зельем и благословенные певцы… – все предстали взору писателя и нашему взору в атмосфере высоких температур подлинного чувства».А. Золотов

Чингиз Айтматов , Чингиз Торекулович Айтматов

Проза / Советская классическая проза