Читаем На білому світі полностью

— Та нічого… Чи не позичили б ви мені, Михею, карбованців з двадцять. Степка іменинниця, то хотів купити одну штуку…

— Ти знаєш, нема. Ото, як їздив на таксі, то ще й досі видихаю. Ось маю кабанця, так на пудів шість, заколю, тоді розбагатію, а зараз. Хоча почекай. У Ничипора є… Є в Ничипора.

— Не позичить мені ніхто.

— Ти ж не серед вовків живеш, слава богу.— Михей іде з Полікарпом до Ничипорової хати.— Я зараз.

Чугай стоїть біля воріт, немов чекає вироку.

— Дядьку Полікарпе,— гукає з порога Юхим,— заходьте.

Вперше його закликали до хати. Полікарп ще на подвір'ї скидає шапку і заходить.

Марія змахнула зі стільця невидимий пил:

— Сідайте.

— Грошей можна позичити, — каже Ничипір,— дай-но, Марусю. Таке діло… Скільки ж це їй?

— Сімнадцять! — випалює Юхим.

— Щось ти года чужі лічиш,— посміхається батько.

— Сімнадцять і є,— підтверджує Полікарп.— Спасибі…

— Нема за що.

Чугай вертає додому, дістає всі свої збереження і йде до кооперації. Люди здивовано переглядаються, коли Полікарп відраховує гроші і забирає годинника в червоненькій коробочці. Коробочка переходить з рук в руки.

— Оце вещ…

— М-да…

— Одне слово, золото.

— Дядьку-у, дайте коробочку на пера,— шарпає синьооке хлопченя Полікарпа за штани.

— На чорта тобі та коробочка? — Гостроноса молодиця штовхає сина до дверей.— Знайшов у кого просити.

А він своє:

— Ви, мамо, не штовхайтесь, а ви, дядьку, дайте коробочку на пера.

Полікарп ховає годинника в бокову кишеню ватяного піджака, а коробочку віддає хлопчикові. Той схопив її в обидві руки і — в двері. Тоді вже мати:

— Спасибі, таке ж гаспидське…

Вечоріє, а Полікарп ще соломи для підстилки від ожереду не привіз. «Хай уже потім пообідаю»,— думає він і завертає до ферми.

Просить у конюхів коней, бо тими бичками поки привезеш, запрягає в сани, вкладає рубля і — вйо!

Поле біле-біле, тільки чорніють кущики. Іскриться сніг від променів вечірнього сонця. «Добрий сьогодні день. Михея зустрів, і в Ничипора в хаті був. Та і в лавці люди… Коробочку дав. Такий хлопчик славний… Нічого,— роздумує Полікарп,— люди, вони простять. Не сьогодні, то взавтра…»

Під'їхавши до скирти, Полікарп чіпляє коням опалку, а сам — за вила. Швидко накидає солому, аж держак вгинається. Жарко. Шпурляє з ожереду ватяного піджака, бо по обличчю вже стікають краплинки поту.

Чугай вшнуровує солому, зав'язує на рублеві міцні вузли, щоб не порозтрушувати, і знову — полем-полем на ферму.

Розвантаживши сани, Полікарп відводить коней на стайню, дякує конюхам.

— Нема за що, Полікарпе.

І конюхи з ним привітні.

— Закурити, лічно, не знайдеться? — звертається до Полікарпа Сава Чемерис.

— Скільки хочете цього добра.— Полікарп дістає пачку дешевеньких сигарет і частує конюхів. Та зараз би він оцьому Савці й сорочку свою віддав. Це ж його хата другою зайнялася… То і не вітався зразу, а це сам закурити попросив.— Беріть, беріть…

Полегшало на душі у Полікарпа. А зараз додому прийде: бери, дочко, носи та батька згадуй. Кинеться до нього Степка на шию… А годинничок: цок-цок-цок. Де ж це він? Чугай шукає по всіх кишенях. Нема. Невже загубив? Був у цій кишені… Нема. Холодний піт виступив на чолі. Біля ожереду загубив, як піджака скинув. Полікарп через городи біжить на поле. Хоча б не смеркло зовсім, хоча б знайти!

Добіг. Ось тут лежав піджак. Полікарп стає навколішки і перебирає руками кожну соломинку. Нема. Ні, він повинен знайти, це ж для Степки… Щоб вона зраділа… Заміж вийде, з батьківської хати піде, а подивиться на годинничок — і згадає. Може, вона і за Юхима заміж вийде. Славний хлопець, в Ничипора вдався…

Руки — в крові, тисячі колючок зі старих будяків впиваються гострими жалами, але Полікарп не відчуває болю, він навіть не помічає, що надворі вже ніч. Навколо купи розгрібаної соломи, пальці задерев'яніли і не згинаються. Нема, нема годинничка, нема Степчиної радості…

Повертається з поля. Не хочуть ноги нести Полікарпа. Краще б він втратив усе, що є в нього, тільки б не годинничка. Що ж він їй тепер скаже?

Немов чужий підходить до своєї хати. Вікна світяться. Полікарп тихенько підходить і заглядає в причілкове вікно.

Степка сидить на лежанці, а на стільчику біля неї — Юхим. На лаві лежить гармошка. Юхим курить. Степка зажурена.

«Хай посидять,— вирішує Полікарп,— піду на ферму». Може, там ще конюхи не порозходились… Почастує їх сигаретами. А потім прийде, та поздоровить дочку, та про біду свою розповість.

«Не хотів я, дочко»,— скаже Полікарп.

«Та нічого, тату, ще купимо»,— скаже Степка.

— Наче хтось під вікнами ходить,— зіскакує з лежанки дівчина.

— Це тобі здалось,— заспокоює Степку Юхим.— О, мало не забув! — Не дуже вдало грає.— Поздоровляю тебе з днем народження.

— Спасибі!

— А це від мене.— Хлопець дає Степці невеличкого пакуночка.

Степка розгортає — і очі її радісно спалахують: в коробочці лежить маленький радіоприймач. Юхим покрутив коліщатко — хату заповнила музика.

— Рада? — Юхим теж щасливий.

— Рада, рада! Де ти купив?

— У Косопіллі. Вчора ходив…

— Який же малесенький…

Юхим нахиляється до дівчини, і вони слухають.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Точка опоры
Точка опоры

В книгу включены четвертая часть известной тетралогия М. С. Шагинян «Семья Ульяновых» — «Четыре урока у Ленина» и роман в двух книгах А. Л. Коптелова «Точка опоры» — выдающиеся произведения советской литературы, посвященные жизни и деятельности В. И. Ленина.Два наших современника, два советских писателя - Мариэтта Шагинян и Афанасий Коптелов,- выходцы из разных слоев общества, люди с различным трудовым и житейским опытом, пройдя большой и сложный путь идейно-эстетических исканий, обратились, каждый по-своему, к ленинской теме, посвятив ей свои основные книги. Эта тема, говорила М.Шагинян, "для того, кто однажды прикоснулся к ней, уже не уходит из нашей творческой работы, она становится как бы темой жизни". Замысел создания произведений о Ленине был продиктован для обоих художников самой действительностью. Вокруг шли уже невиданно новые, невиданно сложные социальные процессы. И на решающих рубежах истории открывалась современникам сила, ясность революционной мысли В.И.Ленина, энергия его созидательной деятельности.Афанасий Коптелов - автор нескольких романов, посвященных жизни и деятельности В.И.Ленина. Пафос романа "Точка опоры" - в изображении страстной, непримиримой борьбы Владимира Ильича Ленина за создание марксистской партии в России. Писатель с подлинно исследовательской глубиной изучил события, факты, письма, документы, связанные с биографией В.И.Ленина, его революционной деятельностью, и создал яркий образ великого вождя революции, продолжателя учения К.Маркса в новых исторических условиях. В романе убедительно и ярко показаны не только организующая роль В.И.Ленина в подготовке издания "Искры", не только его неустанные заботы о связи редакции с русским рабочим движением, но и работа Владимира Ильича над статьями для "Искры", над проектом Программы партии, над книгой "Что делать?".

Афанасий Лазаревич Коптелов , Виль Владимирович Липатов , Дмитрий Громов , Иван Чебан , Кэти Тайерс , Рустам Карапетьян

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза / Cтихи, поэзия / Проза / Советская классическая проза
Плаха
Плаха

Самый верный путь к творческому бессмертию – это писать sub specie mortis – с точки зрения смерти, или, что в данном случае одно и то же, с точки зрения вечности. Именно с этой позиции пишет свою прозу Чингиз Айтматов, классик русской и киргизской литературы, лауреат самых престижных премий, хотя последнее обстоятельство в глазах читателя современного, сформировавшегося уже на руинах некогда великой империи, не является столь уж важным. Но несомненно важным оказалось другое: айтматовские притчи, в которых миф переплетен с реальностью, а национальные, исторические и культурные пласты перемешаны, – приобрели сегодня новое трагическое звучание, стали еще более пронзительными. Потому что пропасть, о которой предупреждал Айтматов несколько десятилетий назад, – теперь у нас под ногами. В том числе и об этом – роман Ч. Айтматова «Плаха» (1986).«Ослепительная волчица Акбара и ее волк Ташчайнар, редкостной чистоты души Бостон, достойный воспоминаний о героях древнегреческих трагедии, и его антипод Базарбай, мятущийся Авдий, принявший крестные муки, и жертвенный младенец Кенджеш, охотники за наркотическим травяным зельем и благословенные певцы… – все предстали взору писателя и нашему взору в атмосфере высоких температур подлинного чувства».А. Золотов

Чингиз Айтматов , Чингиз Торекулович Айтматов

Проза / Советская классическая проза