На білому світі

О, який вітер зірвався! Він шматує хмари, що низько повзуть над містом, і витрушує з них густу мряку. Хлопець міцно пригортає Степку, і вона відповідає на потиск його руки.

Біля Бессарабки Гайворона раптом зупинив полковник Нарбутов:

— Здрастуйте, Платоне.

— Добрий вечір, Михайле Костянтиновичу… А це подруга моєї сестри, — поспішно відрекомендував Степку і таким жалюгідним здався собі в цю хвилину.

— Заходьте попрощатись, — промовив полковник, — ми виїжджаємо.

— А-а як… Наташа?

— Уже вдома. — Нарбутов механічно козирнув і пішов.

Степка поволі вивільнила свою руку. Тепер вони йшли на відстані. Вже в готелі дівчина, ніби між іншим, запитала:

— А це яка Наташа? Хто вона?

— Дівчина одна…

— Ти з нею гуляєш?

— Ні…

— Ти її любиш?

Платон мовчав.

— До побачення.— Дівочі чобітки застукотіли по сходах.

Платон з холу подзвонив Степці.

— І не приходь, бо я вже роздягнена… Ти краще про Галю подумай, ніж про ту…

— Степко, навіщо ти так?

— І дядько Ничипір каже, що ти на легкий хліб пішов, і… не хочу я з тобою говорити, — ятрять душу злі Степчині слова.— Я ж вірила тобі…

У трубці — часті гудки. Платон вийшов з готелю.

Вдома Гайворона чекала ще одна новина: Васько зібрався їхати зі Степкою додому. Ось у вузлику його нові штани і сорочка, ножик і щоденник.

— Я тільки на свята, а потім приїду… Галя буде рада… Чи нема грошей?

— Є гроші… Добре, поїдеш.— Платон завів будильника на четверту ранку.

На вокзалі Васько довго прощався з братом, а Степка стояла осторонь, підкреслено байдужа і недоступна.

*

Після роботи Платон зразу ж поїхав до Нарбутових, навіть не зайшов додому переодягнутись.

— Привіт робітничому класу! — зустріла його Наталка.— Роздягайся, мий руки, і будемо обідати.

— Я не голодний, Наташо.

— Тоді будемо чекати, поки з'явиться мій гусар з мамою… Як ти змінився! Схуд!.. Пережив багато, мені мама розповідала… А чого ти брата не взяв з собою?

— Він до сестри в село поїхав… А як ти, Наташо?

— Порядок у танкових військах! Ти що робиш?

— Їжджу на фургоні, вставляю замки…

— Я теж хотіла б їздити на фургоні.— Наталка провела Платона у свою кімнату.— Я ніколи нічого не робила фізично, і тому, мені здається, болять мої руки… Мені хочеться стомитись від праці. Я хотіла б носити каміння.

— Тобі й так тяжко.

— Не треба про це…

— Куди ви переїжджаєте, Наташо?

— Батька переводять до Вінниці. Ми з мамою звикли. Сьогодні тут, завтра — там… Кочівники…

— І… скоро?

— Через тиждень…

— Ми не будемо з тобою бачитись?

— Не знаю. Напевне, ні…

— Але як же я без тебе?.. Чому не написала мені?..

— Я написала…

— Але то неправда, Наташо!

— Правда, і вона зветься — мітральний стеноз з важкою декомпенсацією… Дуже солідно звучить…

— Тебе вилікують…

— Хм, розкажи мені краще про…

— Наташо, я мушу знати все, я люблю тебе,— Платон взяв дівчину за плечі,— чуєш, я люблю тебе…

— Ти мені порвеш кофтинку…

Але Платон не чув нічого, він підхопив Наталку на руки, цілував щоки, губи…

— Ти моя, я люблю тебе!

— Ти божевільний,— шептала Наталка, пригортаючись усім тілом до Платона. Вона відчула, що може знепритомніти,— пусти, пусти…

— Наташко, ти любиш мене? Скажи…

— Пусти, пусти…

Платон опустив Наталку на підлогу, вона обсмикнула спідничку і вийшла до іншої кімнати.

— Куди ти, Наташо?

— Я зараз повернусь. Чого ти так злякано дивишся? Ніякої трагедії не сталось, просто ти повідривав мені гудзики на ліфчику…

Цей нарочитий тон, приземлені слова народжуються в дівчини свідомо, це — самозахист. Все, що сталось хвилину тому, треба звести до вияву грубих інстинктів.

…Вона не має права бути в полоні своїх почуттів. Не може підкоритись їм, бо тоді вона не зможе жити без Гайворона. Це добре, що вони виїжджають. Наталка повернулася спокійна.

— Ти мені так нічого й не скажеш? Не любиш?

— Не треба про це говорити, Платоне. Ми будемо з тобою друзями, у відпустку ти приїжджатимеш до нас у Вінницю… Добре? — говорила, ніби з хлопчиком, якого треба заспокоїти.

— Значить, я можу йти?

— Можеш…

Платон мовчки надягнув пальто і, не прощаючись, вийшов…

*

Нарешті прийшли свята. Не треба роз'їжджати на тому чортовому фургоні і вставляти замки. Ой, і набридли ж ці замки Платонові! Кожен власник малометражних апартаментів, як тільки вселяється, зразу ж шукає найхимернішого замка, щоб ні в кого такого не було. Замки виписують з Риги, з Томська, з Камчатки, – просять знайомих привезти з-за кордону. До тендітних дверцят пригвинчують по два, а то й по три, наче це не квартири, а сейфи. Платон пригадує, що у них вдома ніколи не було замка, до дверей приставляли коромисло — знак, що в хаті нікого нема.

Після останньої зустрічі з Наталкою Гайворонові нікуди не хотілось іти. Він сидів, зачинившись у своїй кімнаті, читав Джека Лондона або лежав і думав про неї. Правда, хлопця частенько тривожила Явдоха. До неї приходили гості, і Платон обов'язково повинен був сидіти за столом. Їли і пили багато, потім співали жалісних пісень.

На третій день свят Гайворон подзвонив Наташі. До телефону підійшла Ольга Аркадіївна.

— Наташа спить. Я б вас запросила, але в хаті таке твориться! Так, завтра виїжджаємо… Ми з Наташкою їдемо поїздом о другій дня…