На білому світі

Якщо ви будете їхати старим Сквирським шляхом на Кам'янець, то обов'язково потрапите в Косопілля. Тільки, розмовляючи з жителями цього районного центру, не називайте, ради бога, його селом, бо наживете ворогів. Яке вам село Косопілля? На головній вулиці стоять кілька двоповерхових будівель, а до чайної від райвиконкому навіть вимощено тротуар, хоч по ньому майже ніхто не ходить, бо вузенький. Косопільчани по асфальтовому шосе ходять, перетворюючи його вечорами і по неділях на бульвар для прогулянок. Під'їжджаючи до Косопілля, на обочинах дороги ви двічі прочитаєте: «До міста Косопілля 5 км», а потім: «До міста Косопілля 3 км». У коловороті величезний плакат зустріне вас: «Ласкаво просимо до міста Косопілля!» Так що, будь ласка, не називайте його селом, бо жителі цього славного районного центру скептично ставляться навіть до таких міст, як Жмеринка чи Бердичів.

На центральнім майдані міста побачите карту району. Місцевий художник намалював її просто на глухій стіні комбінату побутового обслуговування, не шкодуючи фарби. Села позначені звичайними червоними кружальцями, річки і ліси — голубі, дороги — чорні. Всю ж свою фантазію художник вклав у зображення адміністративного центру, відвівши йому значну частину площі. З голубого туману випливають контури якихось заводів, майданів і палаців. І хоч такого не існує,— однак напис стверджує, що це і є Косопілля…

Рівненька смужечка на карті тягнеться від Косопілля аж до краю стіни, до самісінької ринви. Під маленьким кружальцем напис: «Сосонка».

Але якщо ви забажаєте попасти в Сосонку, то не дивіться на карту, бо все одно не доїдете: цю смужку провів сам художник — такої дороги ще нема. Краще запитайте якогось корінного громадянина міста, хоча б оцього, що йде з маленьким чемоданчиком.

— Скажіть, будь ласка, як проїхати до Сосонки?

— А навіщо вам?

Поки розповідаєте про мету вашої подорожі чоловікові з чемоданчиком, біля вас зупиняються ще кілька перехожих.

— Вони хочуть їхати до Сосонки,— пояснює новоприбулим чоловік з чемоданчиком.

— А чого ж, можна…

— Біля чайної беріть гаття — і до заводу…

— До якого заводу? — питаєте.

І тут вас знімають на сміх. Невже ви не знаєте, що в Косопіллі є цукровий завод?! Правда, він не в самому місті, а за вісім кілометрів звідси, але зветься Косопільський цукровий комбінат!

— То, може, вони («вони» — це ви) не знають, що у нас є і маслозавод? — єхидно мружить очі рум'яна молодиця, кивнувши головою на велику хату з високою тоненькою трубою.

Отож тільки тоді, коли ви вислухаєте вичерпні розповіді про індустрію та навчальні заклади (дві школи, торговельно-кооперативний технікум) Косопілля,— зможете продовжувати свій шлях до Сосонки. Хоча ні, пробачте, вас ще поведуть на зупинку таксі. Ось вона, бачите! Жаль, що ви не застали «Волги», розмальованої акуратними шашечками: таксі — в розгоні! Хай вас не бентежить, що таксомоторний парк Косопілля складається з однієї машини, але він є!

Тепер уже можна їхати до Сосонки, якщо вам, звичайно, не треба цибулі або яєць,— дуже дешево можете купити на базарі.

До Сосонки тринадцять кілометрів петляєте польовою дорогою, через ліси та переліски, вбрід переїдете через річку Русавку, потім зупинитесь біля старого вітряка — і Сосонка перед вами.

Сосонка — невелике село. Рядочком хат воно притулилося до лісу, вперлося городами та садками в обидва береги Русавки, а потім, коли йому стало тісно,— пішло собі на горби… Цю, нову, частину села назвали Висілком. Хати на Висілку були більші, вищі, хизувалися шиферними, а то й залізними дахами і верандами. Стара Сосонка заздро дивилась на Виселок маленькими віконцями з-під почорнілих стріх. Зате висільчанським садкам да-а-леко до старих сосонських!

В центрі села, як і годиться, стояла крамниця, силосна вежа і довга приземкувата хата — сільрада та правління колгоспу «Рідне поле». Одним словом, Сосонка не заслуговувала більшого кружальця на карті Косопільського району, ніж воно було намальоване.

І коли приїжджав у село хтось з району чи з області, то й показати було нічого. Тоді прибульця водили за Висілок, на ферми. Приміщення ферм у знавців не могли не викликати захоплення. Кам'яні споруди корівника, свинарників та конюшні, хоч і не були вершиною архітектури,— вражали своєю міццю. Нині сущі в колгоспі свині і корови могли бути спокійними: навіть через сто років їх потомству не загрожувала небезпека залишитись під небом.