На білому світі

Зсередини корівник і свинарники облицьовані кахлями. Правда, за останні роки плитки потемніли від гною та пилюки, але кахлі служили красі. Свого часу сосонські ферми описувалися в газетах, друкувались їх фотографії, звичайні й кольорові, в журналах. Ці ферми років зо два протримали в президіях нарад і всяких зборів голову Семена Федоровича Коляду. Минав час. Коли почали укрупнювати колгоспи, Сосонку приєднали до Яворецької артілі і про ферми забули. Потім розукрупнювали, і Сосонку виділили в окремий колгосп. Потім знову хтось в районі замислився над долею «Рідного поля» — і артіль приєднали до городищенського колгоспу імені… зараз цей колгосп зветься «Вперед». Через два роки голова колгоспу «Вперед» рішуче заявив, що сосонська бригада тягне господарство назад, і тоді «Рідне поле» знову стало колгоспом села Сосонки.

Правда, ходять чутки, що в цьому не останню роль, не без вигоди для себе, відіграв Семен Федорович Коляда, бо дуже хотів знову стати головою. Але навіщо нам прислухатись до якихось розмов, коли ми можемо взяти протокол загальних зборів і прочитати виступ самого Семена Федоровича.

На сторінці третій протоколу секретар сільради Олег Динька чорним по білому написав:

«Далі виступив Семен Федорович Коляда і сказав, що він морально переживав, що наш колгосп ішов не вперед, а навпаки — назад. Він висловив думку, що правда торжествує, бо зараз знову буде існувати колгосп в селі Сосонка, якому він на різних етапах розвитку віддавав енергію і нерви. Якщо шановні товариші колгоспники оберуть Семена Федоровича на голову, то не пошкодують. Тов. Коляда зобов'язався вивести артіль на третє або на перше місце у зведеннях і розвести демократію. Хоч наш колгосп невеликий, але ми можемо показати всім. Тов. Семен Федорович Коляда запевнив уповноваженого і зачитав список членів правління. (Список додається). За товариша Коляду Семена Федоровича проголосували всі одноголосно. Проти було 23 несвідомих колгоспники і бригадир Ничипір Сніп».

Протокол підписаний головою зборів та секретарем, і тому у нас нема ніяких підстав вірити всяким чуткам, які ставлять під сумнів добрі наміри шановного Семена Федоровича.

Після цих зборів Семен Федорович поїхав у Косопілля, замовив печатку та вивіску артілі «Рідне поле» на склі, і її урочисто прибили на стіні контори. Вивіска була велика, червоне скло аж очі вбирало. Голова сільради Макар Підігрітий не міг цього простити Семенові Федоровичу, а тому зразу ж і собі поїхав до районного центру та замовив для сільради ще більшу вивіску. Так що тепер по обидва боки дверей є дві червоні вивіски.

Правління колгоспу займає одну велику кімнату і комірчину — кабінет голови. Велика кімната — це бухгалтерія. Тут повновладним господарем є Леонтій Гнатович Горобець.

Леонтій Гнатович — людина скромна, ввічлива, дуже працьовита і чесна. Він навіть до своєї дружини Христі, коли вона приходить до бухгалтерії, звертається на «ви». Горобець читає всі газети, які тільки надходять у село, знає прізвища всіх прем'єр-міністрів і столиці країн світу. Його Христина Савівна — огрядна і ще досить гарна. Скільки їй років, ніхто не знає, бо паспорта нема. Христина Савівна стверджує, що сорок шостий. Але чому ми повинні доскіпуватися, скільки їй років? Коса у неї чорна, і щоки ще грають рум'янцем.

У родині Горобців панував повний матріархат. До речі, ця суспільна формація ще розквітає у нас на Україні, і в деяких випадках це не так і погано… Доля привела Леонтія Горобця у Сосонку десь восени сорок шостого року. І, власне, не доля, а сама Христина. Була тоді вона незаміжня, бо з чоловіком розійшлася ще перед війною і не думала про себе всі ці роки, коли світ палав у вогні. Та ось почали солдати повертатись додому — все комусь радість, а їй же чекати нікого. І ніхто не знав, скільки горя було та гірких слізу старенькій хатині над ставом. Невже отак усе життя пройде в самотині, без щирого слова, без дружини? Хоча б яка шинеля чи фуфайка висіла на гвіздку біля дверей, хоча б хто начадив міцним самосадом, та випив чарку коли, та обняв… Ніхто й порога не переступить. Удівці — і ті до дівчат старостів засилають, а молоді й поготів. Але не така була вдача в Христини, щоб скоритись. Якоїсь суботи наперекір долі взула хромові чоботи, накинула тернову хустку і пішла в Косопілля, на ярмарок.

Колись ярмарки в Косопіллі славились на всю округу, а тоді, в сорок шостому, сумно було дивитись на чорні юрми людей, змучених війною і горем. Продавали картоплю на десятки і жито склянками, за шматочок сала правили як за батька. За старими рундуками пахло самогоном. Тут торгували ще й милом, гасом, голками і чунями. Прийшла сюди й Христина: мила купити та голку. Ну, між іншим, подивитись і на чоловіків — їх усіх чогось тягнула сюди нечиста сила…

За рундуками — стоголосий гомін, пахне тютюном, потом, милом, часником і самогоном. Спритні молодиці прикривають фартухами сулії в кошиках, з-під шинелей, фуфайок і піджаків виглядають пакунки та вузлики.

— Налітай, баби, на мило! Кому мила марки «Теже»?! Кому парфумерії?!