На білому світі

Вдома Платон нічого не сказав Васькові, скинув фуфайку і ліг на тапчан.

— Ти втомився, Платоне?

— Втомився.

Здається, ніколи ще не зазнав Платон такої образи, як сьогодні. Невже можна за в'язку трісок назвати людину злодієм? За що мстить йому Коляда? За розмову з Мостовим? Ні, справжня причина десь глибше захована…

— Ти, Васю, побудь вдома, а як прийде Галя, скажеш, що я скоро повернусь.

Платон взяв у курнику мотузка і пішов у поле.

Починалась хуртовина, вітер сипав в обличчя лапаті сніжинки, нестримно шугав над полями, тужно завивав у ярах і побідно сурмив у високості.

З вузької чорної смуги, що врізалась клином в біле поле, виходили згорблені постаті і тягнулись до села, несучи на плечах в'язки промерзлого соняшника. Платон зайшов у смугу і почав виривати стебла. Вони були високі і чорні.

Виривати стебла тяжко. Ще коли соняшники були живими, вони глибоко в землю пустили своє коріння і тепер не хотіли розлучатися з нею. А може, сподівались, що весною знову зацвітуть, як дерева. Але Платон виривав їх з корінням, трощив руками, збивав чобітьми і кидав на купу, що ставала схожою на могилу.

Мотузок ножем врізався в плече, але Платон не відчував болю. Ноги провалювались у сніг, він падав і знову брів полем. По дорозі стало йти легше.

— Я більше не бу-у-уду-у! — почув Гайворон дитячий голос і зупинився.

За ровом, яким було обкопане кладовище, він побачив невеличкого хлопчика, закутаного хусткою, і худу бабуню у валянках. Вона ледве встигала за хлопчиком.

Платон не повірив своїм очам, кинув в'язку і перескочив через рів. Бабуня, зігнувшись у три погибелі, несла на плечах хреста.

— Що це ви, бабуню? Куди ви? — злякано запитав.

Бабуня поставила хреста і сперлась на нього, обхопивши обома руками. Це була Харитина Якимчучка.

— Куди ви несете цього хреста? — запитав удруге Платон.

Якимчучка витерла хусткою обличчя.

— Таке горе моє, сину, що й не сказати… Послала оцього басурмана, щоб трісок яких назбирав, бо позамерзаємо. А воно пішло з хлопцями та хреста принесло, господи, прости нас грішних…

— Я його не вихилитував, він уже сам упав,— шморгав носом хлопчина.

— Та хіба ж простить господь гріхи мої, коли я мало хреста не спалила?

— Давайте я вам пособлю.

— Пособи, дитино, бо вже йти не можу… Тяжкий хрест… А я ж тебе, басурмана, добра вчу, а я ж над тобою тремчу, щоб тебе трусило й не переставало,— накинулась на онука.— Показуй, де хрест стояв!

Хлопчина довго блукав по кладовищі, тримаючись за бабину руку, а Платон з хрестом ішов позаду. Хрест справді був важкий, дубовий. Як тільки донесла його Харитина?

— Кажи ж, де хрест стояв?

— Не знаю,— заплакав хлопчик.

— Що ж я тепер буду робити? Як я цей гріх з душі скину? — голосила баба.

Платон довго заспокоював її. Нарешті Якимчучка сказала:

— Приставте до цієї могилки, все одно чиясь душа християнська упокоїлась.

Платон опустив хреста. Харитина проказала молитву, перехрестилась. Вона хотіла перехрестити і малого, але той утік.

— Я, бабо, піонер уже…

У село повертались разом. Всю дорогу баба кляла Коляду:

— Хоч би на старість мою зглянувся! Проробила вік у колгоспі, а він мені не те що хліба не дав, а соломи пошкодував… Каже, у тебе дочка є, хай содержить…

— А де ж ваша дочка?

— На шахтах… Як поїхала на Великдень у п'ятдесятому, то тільки раз і показалась, коли оцього басурмана в пелюшках привезла… А де твій чоловік, питаю? А вона мені: я мать-одиночка… Тьху, прости господи… Раз на місяць моя одиночка пришле десять карбованців — та й живи… Зараз ось палити нічим, хоч хату розшивай.

Платон заніс бабі Харитині свою в'язку і пішов додому.

У хаті вже поралась Галина. Біля печі лежала купа хмизу.

— Це Васько приніс,— пояснила сестра, а потім запитала: — Що в тебе там з Колядою було?

— А ти звідки знаєш?

— Степка приходила…

— Нічого, ти не турбуйся, Галю.

— Не заводься з ним, Платоне, бо життя не буде…

— Буде…

— Там тобі листа дядько Михей приніс.

— Де, чому ж ти зразу не сказала?

— У тій кімнаті, на столі. Платон впізнав знайомий почерк.

«Платоне!

Мені не сподобався настрій, з яким ти писав останнього листа. Можна подумати, що важко тільки тобі одному. Не кисни! У мене теж бувають такі дні, що не хочеться жити, але… Годі. А життя, на жаль, і складається з маленьких турбот. Коли ти думав, що приїдеш у своє село — і на другий день усе зміниться, то трошки помилявся. Наказати людям, щоб вони стали добрими, не можна. А зробити їх злими — легше. Твій Коляда — не виняток. Що б не сталось, а я не хочу, аби ти розгубив свої мрії. Без них — тяжко…

Мій старенький генерал уже у відставці, і я з ним ходжу в парк. Батько стоїть на варті миру, а мама — біля плити.

Я теж хочу бачити тебе. Інколи мені здається, що чую твої кроки під вікном, і я лечу, мов божевільна. А потім бачу, що то ходить мій старенький генерал…

Як я хочу, щоб ти був генералом…

Наталка».

Це був перший лист від Наталки, в якому написала, що хоче бачити його. Всього кілька рядків. Платон перечитав їх разів з двадцять. Рядки розповіли йому багато.