На білому світі

— Чого ж ти не почекала, Галю? — розставивши руки, перепинив дівчину.

— А чого це я маю тебе чекати? — обійшла його і стала на порозі.

— Я тебе весь тиждень не бачив…

— Не велика біда,— Галина відчинила сінешні двері,— йди, куди намірився.

— Я до тебе прийшов…

— Що, вигнала Степка?

— Дуже вона мені потрібна — Дмитро зайшов у сіни.— Сама підкликала… Ти не гнівайся, Галю. У хату запроси, чи що?

— Іди звідси.

— Та чого ти? — Дмитро взяв дівчину за руки і притягнув до себе.

— Пусти,— пручалась Галина, відчувши їдкий залах мокрої шкіри.

— Ходімо в хату, Галю… Я ж до тебе прийшов… Я люблю тебе.

— Мені не треба твоєї любові,— вирвала руки і вискочила надвір.

— Яка недоторкана! Ну підійди.— Дмитро знову намагався обняти дівчину.

— Пустіть її! — вибіг у сіни Васько. В коротких білих штанцях, босий, він злякано дивився на сестру.

Галина схопила брата на руки і, як маленького, понесла в хату, а вже потім вийшла і зачинила двері на клямку.

— Чого він до тебе ліз? — трусився від холоду Васько.

— Спи, Васю.

— Я йому дам, тільки ти скажи мені!…

— Добре, Васю.

— Тебе ніхто не буде зобиджати, хай-но я виросту… А повернеться Платон, то я розкажу, а він йому як…

Галина крізь сон почула, як хтось ходив по подвір'ї. Схопилась з ліжка і підійшла до вікна: невже Дмитро? Ні. Кроки важкі, повільні. Хто він? Щось поклав під дверима. Високий, у короткому кожусі. Серце ледве не вискочить. Чого треба цьому чужому чоловікові? Знову щось несе… Очі звикають до темряви, і Галя впізнає. Це Полікарп Чугай. Невже підпалить хату? Як вона могла подумати таке? Він носить дрова… Так, так, ось знову поклав оберемок. Тихо кладе, щоб не розбудити. Спасибі вам, дядьку Полікарпе…

А Полікарп усе носив важкі покручені поліна, обмерзлі і слизькі.

Степка легко перескочила через перелаз і обернулась до Юхима.

— А ти чого ходиш за мною?

— Поговорити хотів…

— Говори.

— Розумієш, Степко, я весь час думаю про тебе…

— І що ж ти придумав?

— Люблю тебе, Степко.

— От бідолашний… А я дивуюсь, чого це ти так схуд? А це ти від любові сохнеш.

— Жартуєш? — зітхає Юхим.

— А я не вірю, що ти любиш мене. Нікому не вірю…

— І мені? Але я можу все зробити для тебе…

— Що, стільчика мені зробиш чи води принесеш? От умри, тоді повірю…

— Як, «умри»? Зовсім?

— Боїшся вмерти, то хоч з силосної вежі стрибни сторч головою.

— Чого це я буду стрибати?

— Щоб бодай чим-небудь не бути схожим на інших… Хіба ти поїхав би так, як він… в хуртовину, а на снігу написав ім'я.— Степка навіщось зірвала хустку з голови і пішла до хати, навіть не попрощалась.

«Хто він, яке ім'я? — не міг зразу збагнути Юхим.— Про кого вона?» Про Платона. Згадав. Він теж пішов би до неї крізь хуртовину… А зараз напише її ім'я. І Юхим вивів на чистім снігу найкраще в світі ім'я — «Степка».

— Що це ти малюєш? — Біля Юхима стояв Дмитро Кутень.

— Не твоє діло.

— А ночувати що, не пустила? — хихикнув Дмитро.

Юхим підійшов до Кутня і з усієї сили вдарив кулаком у щелепу. Той поточився, упав на пліт.

— Хоч одне слово погане про неї скажеш,— приб'ю…

*

Степка лежала на своїй дівочій постелі і не могла заснути. Чула, як дід Вигон вибивав у рейку години. Він чомусь ударив тринадцять разів, а потім, очевидно, зрозумівши помилку, бамкнув ще раз — до пари. Батька ще не було. Невже й досі корчує оті пеньки? Він завжди шукає для себе найважчу роботу. Спокутує гріх? Але хіба то був гріх? То була його велика любов… Невже і Платон любить оту — до самозабуття? Невже полковницька донька краща за неї? На фотографіях усі виглядають краще, ніж у житті. Хіба в тієї такі гарні очі, як у Степки, такі стрункі ноги? У кого?!

Степка встає з ліжка, засвічує лампу і підходить до шафи. У великому дзеркалі, немов з туману, пливе висока дівчина у мережаній білій сорочці, розпущені коси спадають майже до колін. На Степку дивляться великі, трохи розкосі очі, вигнулися чорними крильми брови, ледь помітна усмішка причаїлась в куточках упертих вуст. «На кого я схожа?» Степка ніяк не може пригадати, де вона бачила таку красуню. Ні, то була не жива дівчина, а намальована… Це в альбомі дядька Лісняка вона бачила, там багато надруковано картин. І серед них — красива іспанська дівчина. Зовсім гола. Аж соромно було дивитись… Ні, не соромно, а… Невже і я така? Подивитись? Краєчком ока…

Степка прикручує гнота і одним рухом зриває з себе сорочку. Потім навшпиньки, боячись самої себе, підходить до дзеркала. Так, це та дівчина, з картини, тільки у неї руки не були схрещені на грудях. Опустити руки? Ну хоч одну… Степка опускає руки… Невже це вона?

Іспанська дівчина в альбомі двічі перевернулась на своєму ложі — вона заздрила Степці з України.

*

Полікарп Чугай повертався додому, коли вже розвиднялось. Поки привіз дрова та скинув, вже час було їхати і по солому. А оце поставив коней та й іде собі вулицею. Біля своїх воріт помітив якийсь напис на снігу. Прочитав великі, рівні літери — «Степка»… А далі… Кров ударила в обличчя Полікарпові, він аж похитнувся. Далі вже, мабуть, чиясь інша рука поспішно дописала коротке чорне слово ганьби. Хто, хто міг назвати так його Степку? За віщо? А що, коли вона?.. Ні! Ні!