На білому світі

Полікарп вдерся в хату і прохрипів:

— Горе моє, горе… Іди поглянь!

Степка дивилась переляканими очима на батька і не могла збагнути, що сталось.

— Чого ти, батьку?

— Там, біля воріт, написав хтось…

Степка накинула кожуха і вибігла на вулицю, але нічого не могла прочитати, бо Максим Мазур геть усе затоптав своїми чобітьми.

— Що там було написано, Максиме? — тривожно запитала дівчина.

— Та якийсь дурень моє ім'я нашкрябав,— промовив Максим.— Що снилось, Степко?

— Поле снилось.. Чорне… А ти ж куди так рано?

— Та послали тато в Косопілля. Там книжки їм по пошті з Києва прийшли, то дядькові Михееві тяжко буде нести. Бувай здорова!

— Що? — зажурено подививсь на дочку Полікарп, коли вона прийшла до хати.— Бачила?

— Нічого я не бачила. Сказав Максим, що там хтось написав його ім'я. Хай собі пишуть…

— А мені привиділось, така голова стала. Ти, Степко, лягай, поспи… А я…— Полікарп з вдячністю подумав про Максима. І справді, навіщо Степці оте читати? Треба було йому мовчки затоптати ту ганьбу і нічого не говорити дочці.

*

Вранці Галина з Васьком перенесли всі дрова у сарай. Буде тепер чим палити.

— Бачиш, який дядько Полікарп,— роздумував Васько.— А кажуть — вовкулака.

— Він добрий, Васю.

Прибравши в хаті, Галина взяла три карбованці і подалася до Чугаїв.

— Здрастуйте, а де Степка? — привіталась.

— Пішла до кооперації солі купити, зараз вернеться. Сідай, Галю,— Полікарп підсунув стільчика.

— Я хотіла вам, Полікарпе Васильовичу, подякувати,— зніяковіла дівчина,— візьміть.

— За що мені дякувати?

— Та за дрова… Ось вам,— Галина поклала на стіл гроші,— Платон приїде, то ще дасть…

— Які дрова? Ти щось, дівчино, плутаєш. Я нічого не знаю.

— Та ви ж вночі привезли і носили.

— Не знаю, не знаю… І гроші ці забери, бо тут щось не так, Галю. Може, хтось і привіз, але не я…

Так з грішми і прийшла додому Галина.

— Не взяв,— сказала Васькові,— навіть не признався, що він привіз.

Підвечір Галина зібралась іти в Косопілля, аби рано не поспішати.

— Обід, Ваську, я вам приготувала на три дні, у коморі стоїть. Скажеш Платонові, щоб одягався тепло. І ти не бешкетуй, не маленький.

— Знаю. Дивись, Галю, хтось приїхав до нас! — виглянув у вікно Васько.

Справді, машина зупинилась біля їхнього двору, і незнайомий чоловік ішов до хати. У сінях довго обмітав ноги. Галина відчинила двері:

— Здрастуйте.

— Приймаєте незваного гостя?

— Заходьте, будь ласка.

— А я вас знаю,— сказав Васько, протягуючи руку.— Ви — Мостовий. І ви у нас ночували.

— Повна інформація,— посміхнувся Олександр Іванович.— А ви, напевне, Галя — Платонова сестра.

— Так…

— А де Платон?

— Поїхав до Вінниці. Взавтра має повернутись.

— До Вінниці? — перепитав Мостовий.— Це добре…

— Він до Наталки поїхав,— уточнив Васько,— до тієї, що на карточці…

— Бачив. А ви ж куди, Галино, збираєтесь?

— До Косопілля. Я вчуся там.

— То я вас підвезу.

— Спасибі.

— А ти, Васю, як приїде Платон, передай, щоб подзвонив мені,— виходячи з хати, сказав Мостовий.

Галині було незручно, що секретар райкому несе її мішечка з картоплею, і хотіла забрати, але Мостовий не дав. Відкрив перед нею дверцята машини і сам сів за руль.

Біля контори колгоспу Мостовий побачив Коляду, загальмував.

— Як поживаєте, Семене Федоровичу?

— На посту,— підбіг Коляда. Він потиснув руку Мостовому і Галині.— Це ж ви що, на прогулянку зібрались?

— Був у Явірці і заїхав по дорозі. Гайворона хотів побачити.

— Так, так,— посміхався, зиркаючи на Галину, Коляда.— Неділя, одним словом… Може б, до мене завітали?

— Дякую, з учорашнього дня вдома не був.

— Не знаю, чи з такою дівчиною і доберетеся швидко,— сказав Коляда і злякався своєї дотепності.

— Це вже наша турбота, Семене Федоровичу. До побачення!

Коляда лаяв себе за недоречний жарт.

*

Не любив Полікарп Чугай довгих зимових вечорів. А коли ще й роботи не було, то вони тягнулись для нього вічність. Якби ж хоч Степка вдома посиділа, було б з ким словом перекинутись. Пішла на ферму, а звідти до клубу побіжить. Хіба втримаєш? Вийшла дівчина з-під його волі. І єдине, чого найбільше боїться Полікарп,— це щоб не пішов людський поговір про його дочку.

Полікарп згадує Марту. Ще не було такого дня, щоб він не подумав про неї. Хіба забудеш, коли перед очима Степка,— як дві краплини схожа з обличчя на свою безпутну матір. Це вже одинадцять років минуло, як вони втекли з Ладьком. І не з'явилась, не нагадала про себе дочці, навіть тоді, коли Степка жила з бабунею. Кілька разів збирався Полікарп написати до всесоюзного розшуку, але так і не написав. Навіщо? Щоб роз'ятрити стару рану чи для помсти? Степка ніколи не говорила з ним про матір, наче тої і не було ніколи в цій хаті.

Полікарп засвічує ще одну лампу і ставить у другій кімнатці. Хай світяться вікна, щоб не була такою похмурою для людей його хата. А може, хто зайде на вогник? Відчинив би широко двері, усміхнувся б Полікарп:

«Заходьте, люди добрі, до моєї хати!»

Поставив би пляшку горілки, приніс би з комори холодцю, сала, все, що є в хаті, було б на столі…

«Як же поживаєте?» — питали б гості.

«Спасибі, добре… Прошу до столу вас. Сідайте в моїй хаті».