На білому світі

— Чого це ти сам з собою говориш? — запитала Фросина, знаючи, що буря минула.

— Хіба не доведуть? Скоро на стіни дертися буду…

— Приїхав! — постукав у вікно Горобець.

— Ти ж дивись, щоб усе було готово,— наказав Фросині Коляда і поспішив до контори.

— Пробачте, що не зустрів, Петре Йосиповичу,— ще на ходу сказав,— не знав, з якого боку приїдете.

— Нічого, Семене Федоровичу. Я вже на господарстві у вас побував і на фермах,— промовив Бунчук.

— Без мене? Як же це, Петре Йосиповичу?

— У мене провожаті були хороші.

— Хто? — вичавлює з себе Коляда.

— Гайворон і Ничипір Іванович.

— О, то в нас такі, знаєте, актив, одним словом… Ми оце в партію Гайворона прийняли. Зміна, хе-хе, потрібна,— намагався догодити Семен Федорович.

— Мені про нього Мостовий розповідав. Це добре, що в нас такі люди ростуть.

— Ростимо, Петре Йосиповичу! І Мазурового Максима виростили… Розуміємо!

— Що ж,— звернувся секретар до присутніх,— справи у вас ідуть непогано. На фермах порядок, тільки молочка мало! Дивіться мені!

— Збільшимо! — запевнив Коляда.

— Інвентар відремонтували. Дуже хвалю Мазура і Снопа та їхніх помічників.

— Стараємось, Петре Йосиповичу! — До чого ж приємно, як ото хвалять тебе!

— А з насінням — розберіться… Трохи ми підкинемо, а решту діставайте.

— Зробимо, Петре Йосиповичу! — пообіцяв Семен Федорович, хоча не мав ні найменшої уяви, де і за що він дістане те насіння.

— Добрива мінеральні викупіть і вивезіть,— порадив Бунчук.

— Хімія у нас на першому місці, Петре Йосиповичу! Не забуваємо ні вдень ні вночі, чому нас учить товариш…

— Ну, а про кукурудзу я вже не кажу,— секретар виділяв кожне слово,— зірвете сівбу чи обробіток — будуть летіти голови…

— Хе-хе-хе,— сипнув смішком Коляда.

— Я не жартую. Є команда з першого дня сівби подавати зведення хазяїнові.— Бунчук, мабуть, для підтвердження тицьнув пальцем у сіре небо.

— Знаємо! Вони вже так ту кукурудзу люблять і учать, значить… Виконаємо.— Якби зараз Коляді наказали до весни отут море зробити, то він би, не замислюючись, відповів: «Виконаємо». Як приємно, коли начальство тобою задоволене!

Бунчук збирався їхати, вже біля машини сказав Коляді:

— Мені скаржились, що ви не обговорювали плану сівби на партійних зборах…

Коляду кинуло в піт:

— А ми той… на правлінні, значить, в широкому масштабі, Петре Йосиповичу.

— Обговоріть і на зборах. Зачитайте, що ми вам записали, і… виконуйте. Цей Гайворон у вас молодий та ранній. За словом у кишеню не лізе,— сказав Бунчук, а Коляда ніяк не міг зрозуміти, чи це добре, чи це зле.

— Він у нас такий,— відповів, щоб не було зрозуміло, який же той Гайворон.— Може, до мене заїхали б та перекусили, Петре Йосиповичу?

Бунчук спочатку вагався, а потім згодився:

— Веди. «Президента» теж заберемо?

— Аякже! Макаре, ходімо.

Вони простували вулицею, і Семен Федорович оглядався, чи усі бачать, що до нього йде сам секретар?

«Ну що то за чоловік — оцей Петро Йосипович Бунчук! Такий уже простий та привітний. Увійшов до хати, з Фросиною пожартував. Питає, хе-хе-хе, чи на танці ходить. Шофера поруч себе посадовив, сам горілки в чарки налив і цибулею закусює. А на столі ж і сир голландський, і консерви, а він — цибулькою. Даремно,— думає Коляда,— я ремствував на нього. Коли б не поважав мене чи скидати мали, то не прийшов би до хати, чарки зі мною не пив би».

— За ваше, Петре Йосиповичу, дороге персональне здоров'ячко! — підняв чарку.— Макаре, встань.

— Чого ж це за моє, за ваше…

— Ні, Петре Йосиповичу, нас багато, а ви — один. На вас, можна сказати, ми всі тримаємось… Я оце Макару часто кажу: якби не Петро Йосипович, то гріш нам ціна.

— Так, так, гріш ціна,— підтверджує Підігрітий.

— Ви перебільшуєте мої заслуги,— скромно зауважує Бунчук.

— Ні, Петре Йосиповичу, ви мені що не говоріть, голову мені відрубайте, а я це й на конференції скажу,— заявляє Коляда, знаючи, що ніхто йому голови не відрубає.

Бунчук закусює холодцем, шинкою та слухає. І знає, що бреше Коляда, а слухає. «А якщо не бреше, то справді я такий і є? Розумний, ініціативний, принциповий. І народ люблю. І скромний я».

— То розкажіть, як у вас тут Мостовий у клубі грубу палив? — сміється секретар.

— Та було, винуваті, Петре Йосиповичу.

— Нічого, нічого, то в мене такий демократ, що скоро гній з корівників буде викидати в колгоспах.— І знову Коляда не розуміє, чи добре це, чи погано.

— Буде,— на всяк випадок погоджується.

— Молодий,— вставляє і собі слово Підігрітий, та, спіймавши схвальний погляд Бунчука, додає: — Ще не загнузданий…

— З дівчатами в клубі танцював,— прискає в кулак Семен Федорович.— Кіно!

— Ми вже мали на цю тему розмову.— Коляда слухає, жодне слово секретареве не можна йому пропустити. Значить, правду казали, що перший не ладить з Мостовим…

Після якоїсь чарки Семен Федорович відчув себе теж не останньою шпицею в колесі, сміливо поклав руку на плече Бунчукові, запитав:

— Я чув одним вухом, Петре Йосиповичу, що там і під мене підкоп був… Я, знаєте, можу хоч сьогодні здати справи, але не я себе призначив. Я сказав Макарові: мене Петро Йосипович благословляв — хай він і карає. Говорив я тобі, Макаре?