На білому світі

— Дядьку Мазуре, секретар райкому просить, щоб ви з Платоном у контору прийшли! — гукав якийсь хлопчак.

У конторі, крім Мостового і Коляди, сиділи вже Підігрітий, Максим та Лісняк. Секретар привітався з Мазуром і запитав:

— Картопля вся померзла, Мироне Миколайовичу?

— Не знаю.

— Як ви могли допустити, щоб переважували картоплю? Невже не зрозуміло, що це провокація?

— А коли поробили нас злодіями, то треба ж людям довести, що це брехня? — замість батька відповів Максим.— Он у Ничипора Івановича Підігрітий кукурудзу шукав на горищі.

— Я не хотів, але сказав Семен Федорович, що з прокуратури написали, аби перевірити,— не підводив голови Макар.

— А що мені робити? — раптом стукнув долонею по столу Коляда.— Комісії вже замучили. Я за всіх один мушу відповідати? Не буде цього! Напишуть на мене, що я вкрав,— перевертайте мою хату догори дном.

— Ви не гарячкуйте,— сказав Мостовий.— Ніхто ніколи не повірить, що Сніп і Мазур, Кожухар і Чемерис — злодії… І ви це знаєте. Знаєте чи ні?

— Знаю, але з мене вимагають,— ображено поглянув на секретаря Семен Федорович.

— Якщо знаєте, то відкиньте до бісової матері оці анонімки! Невже ви не розумієте, що ганьбите людей!

— Я роблю те, що кажуть мені… А як ви наказуєте оці всі заяви покласти під сукно, то напишіть мені, товаришу Мостовий, косо резолюцію, а комісіям забороніть приїжджати. А то всі на мене, наче я їх пишу,— шморгнув носом Коляда.— А з цією електрикою? Виставили мене на сміх перед людьми… Він собі ходить,— кивнув на Платона,— у нього й за вухом не свербить, а я, як побачу стовпа, то повіситись на ньому хочу.

— У мене душа болить не менше, ніж у вас,— промовив Платон.— І те, що ми почали, доведем до кінця.

— Що, знову поїдеш пороги оббивати? — сопе Підігрітий.

— Поїду.

— Ти не поспішай,— сказав Мостовий.

— А я поїду. Сьогодні поїду. Не можна жити і дивитись тільки під ноги. Я так не хочу жити! Скоро весна, сіяти треба хліб. У нас ще нема всього насіння, мінеральних добрив, а ми, замість того щоб щось робити, шукаємо на горищі у Снопа крадену кукурудзу… Ганьба.

— Я твоїх слів до протоколу не підшию… І тебе не тримаю, можеш їхати,— махнув рукою Коляда.

— Ще одна анонімка буде,— сховав посмішку у вусах Мазур.

— Я мушу йти, Олександре Івановичу,— звернувся до секретаря Платон,— бо запізнюсь на поїзд.

— Що ж, бувай здоров,— не зразу відповів Мостовий,— скажи моєму шоферові, хай одвезе на станцію.

— Спасибі,— Гайворон вийшов.

У конторі запанувала тиша. Іван Лісняк щось написав і подав записку Мостовому. Той прочитав, мовив:

— Лісняк вимагає, щоб ми знайшли, хто обливає брудом чесних людей.

— Що, будемо по хатах ходити і звіряти почерки? — обізвався Коляда.

— По всіх не треба… Пише той, хто буває на партійних зборах, на правлінні, кому відомо, про що там говорять,— відповів голові Мазур.

— На що ви натякаєте? — рвучко повернувся Коляда.

— Мирон діло каже,— промовив Підігрітий.

— Я не проти, але щоб не сказали, ніби ми хочемо розправитись за… критику,— Коляда подививсь на секретаря, чекаючи підтримки.

— Це не критика, а наклеп,— сказав Максим.— Мені плюють в обличчя, а я повинен усміхатись! Я не згодний!

— Помовч, сину.

— На мене теж написали,— ніби виправдовуючись, показав на папку Семен Федорович,— в газету…

— Ми зробимо так,— сказав Мостовий,— скличемо збори і зачитаємо всі оці листочки колгоспникам. Послухаємо, що скажуть люди.

— Навіщо виносити сміття з хати? — Коляда звертався чомусь до Підігрітого.

— Щоб було чистіше,— відповів Олександр Іванович.— До побачення.

— Бачиш, куди гнуть? — запитав Коляда Підігрітого, коли вони залишилися вдвох.— Хоче Мостовий зам'яти все. Бояться…

— А чого їм боятись, коли все брехня? — буркнув Макар.— До чистого не пристане…

— Це вони чисті? Вони? — прорвало Коляду.— Забігали, бо за свої шкури тремтять.

— Ти, Семене, в цю свою політику не втягуй мене.

— Яка це моя політика? Я — за правду. Чи й ти за ними руку тягнеш?

— Та де ж та правда, коли я… до Снопа на горище поліз кукурудзу шукати? Сором.

— Накаже партія, то й на дзвіницю полізеш!

— Хіба оце мені партія наказала? — Підійшов Макар до Коляди.— Ти мене послав.

— У мене заяви!

— Їх можна й триста нашкрябати…

— Що ти сказав? — у Коляди затремтіла щелепа.

— Те, що ти чув. Сам будеш перевіряти!

— Ні, і ти зі мною будеш! Будеш, коли хочеш втриматись!

— Я можу і гній возити,— сказав Підігрітий.— Думаєш, я не знаю, хто оце все пише?

— Хто, хто? — присікався голова колгоспу.— Чого ж ти мовчав?

— Буде треба, то скажу,— Макар схопив шапку і вийшов, потім повернувся, кинув з порога: — Хату я за свої гроші збудував. У мене на кожний цвяшок документ є.

— Т-ти чого мені це говориш? — процідив крізь зуби Коляда.

Але Підігрітого вже не було.

Коляда прийшов додому маленьким і нещасним. Зміна настрою у нього завжди відбувалась раптово. Ще годину тому був непохитним борцем за правду, могутнім у своїй правоті, перед ним тремтіли Мостовий і Гайворон, його погляду боявся Підігрітий. А зараз хотілось, щоб його пожаліли…

Фросина поставила вечерю, але Семен Федорович й ложки не взяв.

— Що, у Маланки повечеряв? — сердито відсунула миску.